Іван Богун. Том 1

Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсiбiч i впав на колiна бiля пораненого. Той намагався щось сказати, але не мiг, усе ще оговтуючись вiд удару розжареного свинцю. Нарештi пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою i гаряче зашепотiв йому у вухо:

– Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?…

Десь неподалiк пролунав рiзким попередженням переляканий голос матерi:

– Іваночку! Сину! Боже мiй милий, де ти, Іванку?

У вiдповiдь на ii крик над головою Іванка заторохкотiли до стiни кулi.

Вони дiрявили бiленi крейдою стiни, здiймали хмаринки пилу i збивали з полиць черепки, якi ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсiм поряд з малим впала довжезна стрiла, увiнчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою,[1 - Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа.] що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кiнцiвки i вiд цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку.

– Лягай на живiт i повзи! – крiзь зцiпленi зуби просичав поранений козак.

Іванко розтер по обличчю сльози, перемiшанi з кров'ю, котра залишилася пiсля руки козака, i став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравii, що iх Омелько бачив одного разу пiд час битви в Хотинi.

– Омелько, я допоможу… Що тобi?

– Лягай i повзи! – перемагаючи бiль, гримнув поранений.

– Нi… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку i щосили потягнув того за сорочку. Потiм краще вперся в дощату долiвку i потягнув сильнiше.

Марно. З протилежного боку свiтлицi, там, де було розташовано ляду до пiдпiлля, вкотре почувся iстеричний крик матерi:

– Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре!

– Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз…

Його голос потонув у гуркотi чергового залпу. Повiтря в хатi тепер стало зовсiм непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стрiла або закинутий нападниками смолоскип.

Іванко ще раз напружився i потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однiею ногою в мостину i на цей раз зрушив з мiсця майже на цiлу стопу.[2 - Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см.] Зрадiлий хлопчина потягнув ще дужче. Вiн будь-що намагався доправити Омелька до пiдпiлля, не розумiючи, що в нього на це просто не стане сили.

А бiля вiкон царювало справжне пекло.