Іван Богун. Том 1

Яким то ти вiтром до нас?

– Попутним, вашмость, – посмiхнувся й собi Омелько, – ну то приймеш?

iдучи до Богуна пiсля рокiв вiйн та поневiрянь, криючись дорогою вiд людей, аби не потрапити до рук польських урядовцiв, для яких вiн став небезпечним злочинцем, Омелько очiкував якого завгодно прийому – вiд прохолодного до вiдверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем i завжди належав до бiльш помiркованоi частини реестровцiв. Але такого прийому, що вчинив йому Федiр, вiн, признатися, не очiкував. Несподiвано для Омелька хорунжий вхопив його у своi ведмежi обiйми.

– Дурне питаеш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горiло! У ляхiв свiй реестр, а у мене свiй. Ох, Омельку, i дiсталося ж тобi!

– Усякого бувало…

– То в яких баталiях?

– Вiд тебе, пане хорунжий, у мене немае таемниць! З Шагiн-Гераем я був, чув про такого?

Богун задумливо дивився на козака.

– Чув, як не чути?… Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть унiверсали до вiйськовоi канцелярii iз самоi Варшави. В них накази покарати ребелiю немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили.

– Братерську, кажеш, – криво осмiхнувся Омелько, – може воно для них i так… але лях менi не брат! Нiколи ним не був i не стане! Так-от. Тобi, мосьпане, не гiрше мого вiдомо, якi то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов пiд твоею хоругвою.

По обличчю Богуна пробiгла тiнь. Не дивлячись на його участь у повстаннi i справi при Куруковому озерi, уряд нiяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибинi душi вiн вiдчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реестру, вiдбираючи всi козацькi привiлеi.

– Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилинi роздумiв. – Сядьмо, – вказав вiн на лаву.

Обидва сiли. Розпалили люльки.

– Я не хочу, щоб мiж нами, Омельку, були в подальшому пiдозри i недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене е наказ затримати тебе i спровадити до Брацлава, аби передати старостi. Але я супроти козака нiколи не ставав i не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз i назавжди. А потрiбно буде…

Запанувала якась не те щоб гнiтюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кiмнату, посеред якоi колись мало не розпрощався з життям.