Яса. Том 2

Позаду йшли Мокрина i Мелася. Їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася. Побачила себе спереду, i злiва, й справа – кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках мiж дзеркалами висiли килими, а зверху – парсуни вусатих шляхтичiв з мереживами на шиi i при зброi. Проте роздивлятися iй було нiколи. Старша покойова наказала взяти килим i нести в двiр.

І ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу ii перестрiв пан, нiчого не сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину.

Якась вона була нiби й приязна, але хижа.

Ще за три днi, сердита й понура, бо давно не пригощалась пiнною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:

– Сьогоднi понесеш пановi рушники.

В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. І далi була мов нежива й ледве пам’ятала, як ii водили на чорний двiр, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона думала про те, що мае статися. І здавалося iй, була готова на все.

В нiй змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, ii нелегко було скривдити, й вона вибрала собi спосiб, що, як iй здавалося, единий був достойний ii роду i ii честi. Вибрала спокiйно, без каяття i розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно – заспокоiлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руцi. Серце билося шалено, й такий ii опанував страх, що цокотiли зуби.

Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля дверей панськоi горницi того чорного, похмурого, з непривiтними очима юнака – гайдука, якого бачила на греблi бiля пана.

Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирiзаний з дерева, його тонкi губи мовби злилися воедино, очi неклiпно дивилися кудись у куток.

Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невеликоi кiмнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики свiтла трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.

– Чого злякалася? – мовив пан. – Мабуть, нарозказували тобi всякого. Дурницi все те.

Поклади рушники он туди.

Пiд стiною стояла оббита жовтим сап’яном отоманка, на нiй Лукина й розстелила рушники.

– Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Іди сюди. Йди, я не кусаюся.

Лукина облизала смаглi темно-вишневi губи, пiдiйшла.

– Сiдай сюди! – наказав пан голосом, якому Лукина не осмiлилася спротивитись.

Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.

– Ти ткачиха гарна. Що ото таке?

Лукина звела очi.

– Рядно… заткане квiтами i звiрами.