Яса. Том 2

Все на свiтi не вiчне, все мiняеться: тануть снiги, облiтае на деревах листя, iржавiе навiть залiзо, тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона е.

До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень, сонце вже торкалося овиду. Хутiр Верещаки (мае трьох пiдсусiдкiв) багатий, ворота тесовi, з дашком, хата на двi половини, з трьома горницями. По подвiр’ю походжали сердюки – порали на нiч конi. Двое тупцяли бiля колоди – рубали дрова, загнали у в’язовий окоренок по саме топорище колун i тепер не могли його витягти.

Монялися, сопли, вiдштовхували один одного. Передаючи повiддя челядниковi, бiлобровому кирпатому хлопцевi, Сiрко моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв однiею рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що окоренок розлетiвся навпiл й одна з полiняк перелетiла аж через тин. Так само перевальця Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: «Знай наших». Таким був зачин перетрактацiй iз гетьманцями.

В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi з бiлоi жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i в горницях – жарота, хоч голий ходи.

З морозу та вiтру в теплiнь – то особливо гарно. Грiли об гарячу лежанку руки, Смолка прикладався щоками до теплих кахлiв, у нього вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала вода й спадали дрiбнi крем’яшки льоду. Та ще господар одразу ж пiднiс по корячковi теплоi варенухи (сидить же на запорозьких землях), i зовсiм забулася важка дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.

А ось гетьманським посланцем був кручений i не зичливий Сiчi чоловiк Максим Черняченко з не менш незичливим, тiльки хитрим i запобiгливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкiй лавi на кожухах i покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, вирлоокому обличчю хвилею прокотилася судома – либонь, був хворий насправжки.

– Поперек, – поскаржився. – Вхопило – нi дихнути, нi повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького.

Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерстi, прибитий до пiдлоги, повiльно згасали. Спочатку темнiли краi, далi вогник зменшувався, i врештi остання iскра вiдлiтала в невiдь-куди.