Яса. Том 2

За Умань, за Ладижин, за посланих у дар хановi шiстнадцять християнських козацьких душ, котрих запорожцям вдалося вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до дипломатiй. А помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним словом можна виграти не менше, нiж батовою. Нужда часом змiнюе найтвердiший закон. Не хибно те знати всiм. А вiн може поiхати до Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поiхати не як кошовий Сiчi, а як простий козак, який колись добре знав iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й породичалися: Сiрко через сина, а Дорошенко через дочку.

Справжнiми родаками вони не стали – не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова дочка вийшла замiж вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись були свояками. Вони обое ходили пiд корогвою Хмельницького, й, обiпершись на заповiти та пам’ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн вестиме з Дорошенком перемову.

Козаки стиха перемовлялися – про се, про те, а пам’ять грузла в чомусь неприемному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей.

– Зiпсували гаспиди нам усi празники, – сказав Кваша i, позiхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн схожий не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.

Квашу мовби й не почули.

Рада чекала на слово кошового. І йому довелося вертатися мислю з далеких мандрiв по чужих полях i горницях до справ невдячних, але од котрих нiкуди було подiтися.

– Так ми нiчого не вдiемо, – мовив звiльна й потер рукою чоло. – Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.

Круг схвалив отаманову пораду.

Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кiньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок складали бiля пушкарнi. Але навiть не всi шаблi можна було взяти – повмерзали в кров.

Вона ряхтiла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стiнах куренiв, ii зчищали лопатами, затрушували свiжим снiгом. По тому йшли iеромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.

Клопоту всiм вистачило аж до Водохреща.

Цього року вони були не схожi на тi, що iх справляли запорожцi в попереднi роки. Пiсля Покрови та Рiздва Водохреще – найбiльше сiчове свято, й люблять його запорожцi вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбнiй.