Яса. Том 2

Ікона була давня, але старi сiчовi дiди ще впiзнавали в тому гуртi пiд ногами в Марii своiх полеглих у битвах побратимiв: адже богомаз малював ii на Сiчi.

Пiсля довгоi служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом Вiйськовоi Скарбницi, обiд. Вибивали днища в бочках з пивом, оковиту носили з шинкiв дерев’яними цеберками. У великих кiнвах на столах стояли iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковитоi, тернiвки на якийсь час навiть поглинули крутi, що не вивiтрювалися з куренiв нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи деревiю та материнки, якими забивали той дух.

Деревiй, тоя, материнка, васильки, медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома сволоками.

Запорожцi розквiтали усмiшками, заходили з морозу, кидали на лаву шапки, потирали руки, розгладжували вуса.

Непитущi залишилися в церквi. Їх на Сiчi також чимало. То вороги-ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi – поспiль п’яницi.

Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в iеромонаха. Отаман не любив бенкетiв по виборах, але так велiв звичай. До того ж вони були прiснi – не стравою, а словом, поведенцiею, обснованi молитвами та чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть сьогоднi сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не часто вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а все поривався до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось непокоiло, саме через те й не змiг вiддати себе в руки долi й жити за ii потаемними велiннями.

Здебiльшого йшов наперекiр, був невспокоений, упертий, непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила в його серцi, вона не давала упокоритись долi. Бувало, на якийсь час мовби заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того спокою. Тепер часто думав про це.

Проте не iв гризьбою серця за тим, що не прожив десь над левадою, не просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки шкодував, що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже нiколи не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув. Не покористав уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над Скарбною, кiш, влада.