Яса. Том 2

На церковному карнизi, попiдбиравши лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, iм теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову сiв на карниз.

– Припiкае, – тер вуха миршавий рябий козачок i моргав посрiбленими вiями.

– Хiба це мороз, – посмiхався лiтнiй червонопикий, з бородавкою на верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i у великих, добре напоених дьогтем чоботях. – Ось колись були морози.

– Тодi морози були добрi й кожухи також, – вищиряючи прокуренi зуби, кинув рябий козачок.

– Хто ж тобi не дае купити такий зараз…

– Купило притупило.

– Гараздуй як слiд, забудь дорогу до шинку, то й вигостриться.

– За такими, як ти, нагараздуеш.

Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур – донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися iз запорожцями, бояри допиналися iхньоi видачi, але iх не видавали, через це тi ще косiше дивилися на Сiч) – хитнув головою:

– Наче з гармати.

– А старшина бариться, – хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.

– А чого iм – у теплi сидять, – зi злiстю кинув рябий козачок. – Люльки курять.

– Якi люльки, дурню. Вони – в iеромонаха, – розважливо сказав козак у синьому кожусi. – Тобi аби, наче дурнi з гори, бiгли.

– Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.

– Пiдождеш, не великий пан.

– Ми iх обираемо, – правив своеi рябий козачок. – Ось вiзьму й скажу… Що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?

– Воно то можна, – почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим глибокими зморшками обличчям.

– Що тiльки?.. Що тiльки? – сiкався рябий козачок, вар’ював з холоду i злостi. – Ось крикну Чиргикала на суддю…

– Так в Чиргикала очкур куций.

– Очкур, може, й куций, а хто перший на турецьку каторгу вилiз?

– Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв’язався – бачив.

– Ми ось на твоему черевi розв’яжемо очкура.

– Тихiше, уже йдуть, – хтось збоку.

Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася старшина – кошовий, суддя, писар, осавул, – вони пробиралися черiдкою попiд стiною церкви та купкою хрестiв i капличок, поставлених на пам’ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязi, нових чоботях, при зброi. Дивилися в землю, а що думали – один Бог знае, мабуть, кожен свое. Уже в колi кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву.