Яса. Том 2

Почував перед Лаврiном провину, що не вiдкрився йому, може б тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не поiхав би вiн невiдь-куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й Мокiй не побачить його бiльше? Не скаже слiв, якi вимрiяв у самотинi над Волошкою, отих простих гарячих слiв, що гоiли його власну душу. Вони вже мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж милий, то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в русяву чуприну, а тодi можна й померти.

Якою ж вiн був холодною колодою, яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв. А не вберiг од чогось гiршого.

Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся, нiхто не бачив його вiд самого Спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього, гiрко впала лiва брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь провину, обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв мовчки. Мокiевi навiть здалося – кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не обмовився й про те.

Сироватку провiв на ганок писар Яковлев, вiн розповiв, що кошовий вже посилав на Правобережжя розшук, запитував через товмача в татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.

Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще сказав, що йому також вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж трохи кульгае на пам’ять, бо часто задумуеться. І порадив старому дозорцю шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих.

«А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль», – думав Сироватка. Останнiй, хто його бачив, – Кайдан, Сироватка розшукав його i розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути Лаврiн не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на стiнi, доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi.

– Рвався кудись Лаврiн, – сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з кiстки гребiнцем важку, мов кiнський хвiст, чуприну, – не лише од турецького аркана втiкав.

Просив його, щоб почекав за Кам’яним Горлом, одказав: «Не чекатиму». Щось його канудило й манило. Мо’, де золото назнав?

– Хiба б не подiлився з тобою? – з образою в голосi сказав Сироватка.

Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дитини, очима, мить подумав i ствердно хитнув головою:

– Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хтозна, куди вiн поривався.