Яса. Том 1

Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити iх не вдавалося нiкому.

Симеон дихав важко, на губах – пiна.

– Чому мене не пускають до послiв? – закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простоi людини, а людини владноi, зарозумiлоi i пихатоi. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн – царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому – й сам не знав.

Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу – од того аж закололо в печiнках, – помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.

– Поклади ножа… а то порiжешся, – мовив. – Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.

– І не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

– А тому, Симеоне, не пускаемо, що нерозумний ти еси, – казав далi, зiтхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоiх повiстях, а посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…

Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни.

Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:

– Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…

Царевич почервонiв – але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обое вдавали, буцiм кошовий нiчого не знае й приймае його за царевича зi щирою вiрою. Так було на людях; залишившись наодинцi, вони цiеi гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого.

Сiрковi те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше.