Яса. Том 1

У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, ii вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце – вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячоi злостi, сивоi гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр – про бузувiрське ув’язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей.

Розумiв: оцей байбак, оцей равлик – велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам’янi.

– Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маетностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирае. Чи думае гетьман, яка хмара нависла над краем? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар.

Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози з провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б’ють гострокiл i башту зводять.

– Чати, – схопився Черняченко, – поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своевольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. І ще башта на Микитинiм Розi – щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього.

У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. І провiант, i огниста стрiльба всiм.

Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав’юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос – з громового став рокiтливий, муркiтливий. «Натреш i попустиш, натреш i попустиш, – повчав його перед вiд’iздом гетьман.

 – Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…»

Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, – щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, – вкладав iм у голови своi недолугi мислi. Як не знав того, – а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, – що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий, сам потрiбен iншим, тим, чиею волею обiймае чин-уряд.