Яса. Том 1

Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодноi. Козаки реготали; вони знали, що таке не вдаеться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок на той час уже окутала темрява – сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий – на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося.

Іншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отамановоi душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселоi «Горлицi», а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. І вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам’ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з’являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшоi розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував ii з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не мае права? А хто на те мае право? Хiба можна наказати самому собi, своiй душi? Вона мае свою волю й веде себе, як iй повелiв Бог. Виходило, що вiн повелiв iй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своiми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Інодi ж бувае, що горе стае гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починае думати, нiби воно дае iй щось бiльше, якесь потаемне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це бувае найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчае i читае усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншае справ i бiльшае слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та – листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував iх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть.