Яса. Том 1

За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м’язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрii в небi вихрило гайвороння.

– Вовки або рисi загризли оленя, – сказав Сироватка.

Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем у протилежний бiк.

– Туди дивися. – Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: – Святе це мiсце – чати. Найсвятiше на всiй Украiнi. Стiй, хлопче! Нехай наллеться вiдвага в твою душу!

– А в мене ii доста, – безпечно вiдповiв козак.

Роздiл другий

I

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий – холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi.

Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякуе не тiльки мiсячне сяйво – вiд нього захищае парчева завiска, – а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малоi тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляеться повсякчас: спаленiе од одного слова, од крихiтноi думки, i вже йому немае стриму. Через це його бояться, цим подобаеться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу.

Вiн гарно розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам’ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиi. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряе опочивальню навкiс од вiкна до стiни. І так само навкiс гостро летiла його думка.