Яса. Том 1

Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.

– Ну, де ж твоя куга? – запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким карякуватим в’язом.

– Осьо, – вдоволено проказав Сироватка.

– Де? – подивував отаман.

– Та осьо ж. – Козак розгорнув вiття в’язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаноi в схилi порослоi нехворощею балки i обкладеноi дерном.

– Умiеш ховатися, – мовив, i не знати – осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. – А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?

– Не спав я, батьку, – не схиляючи голови, мовив Сироватка. – Думав.

– Ось зараз вiзьму барбару та виб’ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?

В голосi отамана – роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.

– Про Бога, – вiдказав.

Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках Бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про Бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус:

– А не брешеш?

Сироватка праведно звiв очi д’горi:

– Вiн же чуе!

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.

Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак лле кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоiвся, бо то був не Бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не Бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся й повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись – а таки кортiло – запитати отамана, чого приiхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана – що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею – в помiч козакам сiчовоi сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам.