Останній гетьман. Погоня

Увiйшов камердинер:

– Ваша високiсть, там привели хлопця з хору, його до вiтальнi чи до вашого кабiнету?

– Нащо? Нехай заходить сюди.

Камердинер не зважився щось сказати, знизав плечима, мовчки вклонився й вийшов.

Олексiй зайшов до будуару, зупинився на порозi. Чимала порожня кiмната, збоку на правiй стiнi – запалений семисвiчник (вiкно затiнюють дерева), в лiвому кутку iкона Божоi Матерi, посерединi, трохи ближче до вiкна, стiл, на ньому гребiнь i чимала шкатулка, а також порожня чашка; за столом, спиною до Олексiя, – дiвчина перед дзеркалом, яку розчiсуе камеристка, на дiвчинi якась рожева халамида, яка не закривае повнi плечi, пiд стiльцем повнi ноги i черевики набосонiж на них.

Пахло парфумами, кавою – царiвна щойно випила каву.

Олексiй бачив ii обличчя в дзеркалi. Вона бачила там Олексiя. Високий, стрункий, широкоплечий, смагляве обличчя, чорнi-чорнi очi. Такi очi мали б бути жорсткими або й суворими, а були добрi, спокiйнi, лагiднi, уважнi, трохи насмiшкуватi. Їй чомусь стало так гарно, так затишно, так хотiлося дивитися в тi очi, що вона повернула до нього голову.

Й вiн дивився на неi невiдривно, хоч i розумiв, що це нетактовно. «Дивний колiр обличчя, чудовi очi, чудова шия й незрiвнянна талiя, висока, жвава, добре танцюе й чудово iздить верхи без страху. Розумна, грацiйна, кокетна». Так малював ii на той час iспанський дипломат де Лiра в листi до свого уряду.

«Синi очi, чорнi брови, гарна, вродлива, ваблива», – так змалював ii собi Олексiй.

Ця мить була особлива.

Вони дивилися одне на одного як завороженi.

– То це ти в церквi розiгнав усiх голубiв? – урештi здобулася на iронiю Єлизавета.

Олексiй мить помовчав.

– То були ворони.

– Ти спiвав на всю силу?

– Я нiколи не спiваю на всю силу в церквi.

– Чому?

– Свiчки погаснуть. Беру на двi октави нижче.

– Це правда? Ану вiзьми на всю силу.

– Отут?

– Отут.

– Звольте, ваша високосте, – так шепнув йому iменувати ii камердинер, впускаючи до кiмнати.

– «Благодарю Бога прi всяком вспомi-i-на-а-нi-i-i-i».

Свiчки на семисвiчнику замиготiли й разом погасли. Й погасла ще одна свiчка, яка стояла перед дзеркалом на столi.

Єлизавета заплескала в долонi.

– А тепер на гласах.

– «Кто ти, человек, что спорiш с Бо-о-гом».

– Ну, неначе скрипка на басовiй струнi.

Увiйшов камердинер, засвiтив свiчки. Олексiй вийшов схвильований, ослiплений красою царiвни («Як царiвна з казки»), думав: «Це тобi не Василина. А якi в неi блискучi очi».