Останній гетьман. Погоня

В Сенатi здiйнявся рейвах, але Єлизавета грюкнула по столу кулаком, пiдвелася й пiшла, перед цим звелiла провести судову реформу в iмперii: укласти звiд законiв, а для цього створити судову комiсiю – так iй порадив Кирило. Сама поiхала в Царське Село.

Олексiя розбудив якийсь грюкiт, якийсь скрегiт, плач чи стогiн. Сiв на лiжку. Схоплюватися не поспiшав. Тер очi. «Що це таке, знову мене будять серед ночi? Де це я? А, так, у Царському Селi».

Огниво в нього було припасене. Запалив велику товсту свiчку. На пiдлозi валявся чоловiк, на чотирьох повз до нього.

Олексiй намацав пiд периною турецького ятагана.

– Ти хто? Чого тут? – запитав якомога грiзнiше.

– Ой, ой… Я, я… – белькотав чоловiк i пiдвiв голову. Олексiй з подивом упiзнав Івана Шубiна, нового фаворита iмператрицi.

– Чого ти тут? Що з тобою? – вже спокiйнiше.

– Пропав я… Пропав… Прости менi… Прости, – вродливе обличчя Шубiна було спотворене. Чуб розпатланий, з куточкiв рота текла слина. – Прости мене ради Христа.

– За що прощати? Встань.

Сядь у крiсло. Сядь, я сказав!

Тiльки тодi Шубiн послухався.

– То за що прощати?

– Убив я… Убив. Я думав, що то ти прийшов помститися.

– Куди прийшов? Коли?

– Щойно. До мене. – Шубiн втомлено витер долонею обличчя, й воно трохи розправилося. Куди прийшов – Олексiй уже здогадався. В Царському Селi вони жили по окремих флiгельках.

– Прийшов мене вбивати з помсти. Дверi прочинив. А я не спав. У мене мушкет старовинний, картеччю набитий. Я за мушкет.

А воно в кущi. Думав, прийшов пiдглядати: в мене Єлизавета чи нi? Їi не було. Прийшов убити. А тодi в кущ… Я до дверей i пальнув у кущ. Тiльки застогнало. Кого я вбив? Кого я вбив? Тепер менi кiнець. Може, великого князя. Вiн такий придуркуватий, мiг пiдглядати.

– А чого думав, що то я?

– Ну, а як же… З-за Лiзи. Що тепер я з нею.

– Якби кожен попереднiй коханець убивав наступного, людей би не лишилося, – сказав Олексiй розважливо. – А хто бачив, хто чув?

– Нiхто. Грiм вiддалеку гримiв.

І зараз гримить. Чуеш?

Олексiй глибоко зiтхнув.

– Чую. – Спроквола всунув ноги в капцi, одягнув халат. – Ходiмо. – Переступив порога. – Ти постiй тут.

Свiчку затуляв долонею. Ось кущ. Розгорнув. Нiчого не видно. Ступив далi. Щось темнiе. Присвiтив, нагнувся.

Вернувся до дверей, мовчки пiшов до кiмнати, сiв на лiжку, вкрив ноги атласною ковдрою. Шубiн стояв перед ним зiгнувшись. Нижня губа вiдвисла, пiд очима сiпалися жилки. Руки тремтiли.