Останній гетьман. Погоня

Покажу вам звiра небаченого: зiнське щеня називаеться. У нас iснуе така примовка: злий, як зiнське щеня. І е свiжi раки з Батурина, з рiчки Сейму. Вiднинi ви iх матимете, коли захочете, я наказав закласти на всiй дорозi станцii для перевозу ракiв.

Єлизавета схитнула головою. Далi почався маскарад, усi чоловiки були одягненi в жiночi строi, жiнки – в чоловiчi, так велiла iмператриця, тi й тi стояли лавами однi навпроти одних. Першою була кадриль, Єлизавета знову танцювала ii з Олексiем.

Кирило не вельми сподiвався, що iмператриця приiде до нього на гостину, то бiльше, того дня вiн сам приймав австрiйського посла Естеразi.

Сидiли в малiй, голубiй, вiтальнi, гостей було небагато. Перед цим грали в карти.

…Обiд добiгав кiнця. Естеразi, високий, худий, як щупак, потягнувся до кишенi й здивовано заклiпав очима: портсигара не було. Полiз до другоi кишенi й панiчно замахав руками. Всiма за столом оволодiла незручнiсть: бiльше нiкого не було, нiхто не виходив з кiмнати. Всi занiмiли. Тодi Кирило пiдвiвся за столом, виклав з кишенi кiлька монет i вивернув кишенi.

Всi iншi, соромлячись, червонiючи, зробили те саме. За столом лишився старий з бакенбардами. Нiхто не знав, хто вiн, звiдки вiн, е такi люди, якi ходять по гостях, i всi думають, що це чийсь родич або знайомий. Вiдтак пiдвiвся й вiн.

– Кириле Григоровичу, – сказав надтрiснутим голосом, – вийдiмо вдвох з кiмнати.

Вони зайшли до кабiнету, зупинилися бiля шафи, в якiй за склом Кирилiв кобеняк i сопiлка – талiсман i згадка про далекi пастушi днi, про Лемешi.

Старий, нiтячись, вийняв з кишенi два пакетики: в одному – загорнута в салфетку велика котлета, в другому – складенi один до одного два бутерброди.

– Ваше сiятельство… можете оддати мене на конюшню. Я – бiдний чоловiк, зовсiм бiдний, колишнiй дiйсний радник при Аннi Іоаннiвнi, й попав у немилiсть, я взяв iжу внукам… Табакерки я не брав.

У цю мить прочинилися дверi з вiтальнi:

– Знайшлась, знайшлась, вона лежала на пiдвiконнi.

Кирило поклав руку старому на плече, у нього з очей викотилось по сльозi:

– Сiдайте за цей стiл, ось папiр, ось перо, напишiть прошенiе, я призначу вам пенсiю зi своiх прибуткiв.

…Єлизавета з’явилась несподiвано, без попередження – вона таке любила. Влетiла, як вихор, аж мантилья запiнилася за нею. Кирило завiв ii до маленькоi кiмнати, застеленоi зеленим килимом, на ньому сидiло зiнське щеня – схоже на крота, тiльки разiв у три бiльше, зелено-сiре.