Останній гетьман. Погоня

– Е, хлопче, – дяк поставив на дровiтню макiтерку з молоком. Був вiн маленький, худенький, волосся в нього вилiзло, й вiн доточував до кiски жiночу косу. – Свiт за очi – це дуже далеко. Й дуже погано. Свiт, вiн не такий, як ти думаеш, вiн жорстокий. І кому ти треба? Ну, знайдеться якийсь хазяiн, що вiзьме тебе, вiн же тебе у хлопи запише. На весь вiк. Лишайся вже краще в мене, допомагатимеш у церквi i по господарству. А там буде видно.

…Одспiвав Олексiй Рiздвяну лiтургiю, кличе дяк його за собою. Вийшли з церкви, а там пiд притрушеною снiгом грушею втоптуе снiг якийсь чин високий i пузатий, у шубi ведмежiй, у мундирi, золотом поцяцькованому, що визирае з-пiд шуби, у чоботях i капелюсi чужоземному.

Генерал якийсь абощо. Але першим заговорив дячок.

– Киш, – спочатку гаркнув на пiвня.

– Чого ви?

– Топче й топче курей.

– То ж його призначення.

– Слухай, Олексо, – мовив. – Їхне превосходительство iде з Угорщини, де вони провадили справи самоi царицi, iде в Петербург, у столицю.

Вiн чув, як ти спiваеш. Золотий голос, це i я скажу. Не казав, щоб ти не загордився, а тепер скажу. І в Киевi такого немае. А в Петербурзi у царицi капела, хор, значить, де найкращi голоси. І iх превосходительство хоче взяти тебе з собою. Може, це доля твоя.

Олексiй переступив з ноги на ногу. На тину заскрекотiла сорока.

– А батько, а мати?

– Зараз поiдемо до них, – сказав вельможний чоловiк.

А був це полковник Вишневський, йому, як i iншим царедворцям, був наказ: збирати гарнi голоси будь-де, за те iмператриця щедро нагороджувала.

– Там багато спiвакiв i бандуристiв з малоросiян, – казав Вишневський уже Григорiю i Наталцi Розумам. – Вдягнутi, взутi, нагодованi, iх вчать, а потiм кращим ще й грошi платять. Скажiть, не радi будете, як син пришле якогось рубля чи п’ятiрку? За п’ятiрку можна купити телицю або десять кварт горiлки.

Хитрий полковник одразу зрозумiв, що Григорiй Розум схильний до чарки, а в того вiд такоi мови загорiлися очi й нiздрi вузького носа заходили туди-сюди.

Наталка зчепила пальцi рук на животi.

– Та як же я пущу свою дитину в таку далеку чужу сторону? А я ж i очi виплачу за ним.

Але тут Олексiй згадав батькового батога, й це переважило.

– Не побивайтесь, мамо. Я вас не забуду.

За молодостi прощаються легко. Он гребiнь iхньоi хати з лелечим гнiздом, он церквиця, он пастiвник, де… І тут трiшки-трiшки заплакало серце. Але швидко зник iз зору пастiвник, швидко й заспокоiвся.