Останній гетьман. Погоня

 – Один для подвигiв, другий для роботи, третiй для iжi, четвертий для любовi. Це – я.

– Цебто для грiха?

– Можливо. Треба ж давати роботу Боговi.

– А тобi не страшно?

Весiллям займалась Єлизавета. Вона взагалi любила видавати замiж своiх фрейлiн i навiть покоiвок, женити камердинерiв.

З церкви молодi приiхали до палацу, на порозi украiнцi обсипали iх за звичаем житом-пшеницею, а коли зайшли до бальноi зали, Єлизавета подарувала Катеринi дiадему, а Кирилу обсипану дiамантами шаблю. Подала знак, заграла музика, i вона повела, повела його по колу в танку, а викiнчивши коло, пiдвела до Катерини, яка стояла нiмо, боячись, що цариця забере собi й молодшого брата, як забрала старшого.

Канцлер був п’яний. Таке з ним траплялося рiдко. Сидiв у кiмнатi з вiдчиненим у сад вiкном, розвозив по столу калюжу з токайського вина, обкладав ii стридiями. Воронцов теж випив багато, проте тiльки вельми побiлiв. Думали одне, прагнули одного, але й боялися один одного.

– Знаеш, для чого це весiлля? – запитав Бестужев.

Воронцов гидко засмiявся.

– Хто ж не знае, для чого женяться.

– От ти, дурню, не знаеш. Єлизавета женить цього Кирила, бо вiн потрiбен iй жонатим. Жонатий, отже солiдний, може бути гетьманом.

– Що ти балакаеш. Який гетьман, яке гетьманство? – вiдригнув Воронцов i прикрив рота рукою.

– А такий. Вона вже все вирiшила. Ну, отакий гетьман краще, нiж був би хтось з отих глухiвських генеральних старшин, вiн нiчого не тямить у козацьких справах, але ж… Саме гетьманство…

– Ну, то треба якось зупинити.

– Як ти зупиниш? За нею гвардiя. Тицьне пальцем, i полетить з тебе клоччя.

– Ну, е ж якiсь способи.

– От ти й шукай… Тiльки з головою.

Не любила Єлизавета займатися справами, не любила. Одначе доводилося. От i сьогоднi приймала вiдвiдувачiв у приймальному кабiнетi. Ну, ще Фаст, то нiчого – начальник кухарiв, у чинi полковника, доповiдав, що готують на бенкет. Тут вона слухала, хоч за звичкою ходила з кiнця в кiнець кабiнету – сидiти не любила: струнка, пружна, неймовiрно гарна з себе.

Олексiй милувався нею з кутка, на думку йому спали Кириловi слова про фрейлiн, i вiн у душi засоромився, знiяковiв, вiн любив Лiзу щиро, любив ii оцю ходу, поставу, горде, гарне лице, повнi лебединi руки, й нiчого йому бiльше не було треба. Єлизавета знала про це, i ii хистка, нестiйка душа мiцно прихилилася до Олексiя, сама не знала, чим вiн присушив iй серце, а от коли думала, всi чоловiки малiли перед ним.