Останній гетьман. Погоня

А Любисток спiвав далi:

Годi, коню, в стайнi спати,

Пора ляхiв налякати!

В луччiм чинi з кремня збита,

Гасне iскра з-пiд копита —

То Палiй, то Палiй.

Люлька в зубах зашкварчала,

Шабля в ножнах забряжчала.

Шабля рiзанину чуе,

Люлька пожари вiщуе.

То Палiй, то Палiй!

А потiм пiд лiплену чужоземну стелю злетiло:

Ой, Морозе, Морозенку,

Преславний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраiна плаче.

…Не вернувся Морозенко,

Голова завзята,

Замучили молодого

Татари проклятi.

– Були колись люди, – розгладив вуса Любисток. – На смерть iшли за волю, за правду.

– І чого досягнули? – Кирило.

– Хоча б помирали зi славою. А ми тепер… Старшина в Глуховi, як миша пiд мiтлою… Добра наживають, меди-горiлки п’ють та стерляддю заiдають. А ми тут… І нас вони не забувають, шлють тараню та щуку в’ялену.

– Ну, не тiльки… Ось уже рiк сидить тут, у Петербурзi, депутацiя з чолобитною, щоб повернули гетьманство. – Й не сказав Олексiй, що то з його власноi намови-пiдмови, що вiн Єлизаветi вуха протуркотiв про це.

– То так, – мовив Любисток. – Може, дадуть, а може, дулю пiднесуть. Колись самi брали.

– І не взяли, – знову Кирило.

– Несила було. Ворогiв кругом безлiч. Та й своiх продажних – тьма. Що, заспiвати про Саву Чалого? Нi, краще оцю. – І вдарив по струнах:

Наiхали з Московщини все пани,

Покопали канавами долини.

Поорали затоками всi лани…

…Прилетiли зi столицi лебедi

Та принесли на крилечках три бiди:

Перва бiда – царям треба годити,

Друга бiда – панам даром робити,

Третя бiда – жидам хати топити…

Олексiй засовався.

А Любисток не вгавав:

Од Киева до Пiтера мостили мости,

Мостили мости з тонкоi трости,

А по тих мостах козакам iти.

Що переднi йдуть – все холостii,

А середнi йдуть – все жонатii,

А ззаду йдуть старi старики.

Що переднi йдуть – пiснi пiють,

А середнi йдуть – плачуть, ридають…

– Це про те, – повiв рукою Любисток, – як оцi трясовини, на яких ми сидимо у палацах, мостили козацькими кiстками.

– Ну, ти, Грицьку, балакай, та не забалакуйся. Живеш, як у Христа за пазухою, – Олексiй нервово покусував нижню губу.

– В тебе за пазухою…

– Минули тi часи. І лихi, й добрi. Тепер треба дбати, щоб злагодою край свiй пiдiймати. Ось буде наш гетьман… – І пiдморгував Кирилу.