Останній гетьман. Погоня

– Лiзонько, трояндо моя…

– Троянда?

– Ну роза… Квiтко, квiточко, зачекай ще трохи.

Годинник за стiною пробив тричi. Годинник ще Анни Іоаннiвни, едина рiч iз ii часiв. Усе iнше викинули. Як викинула Єлизавета з голови спомин про неi. Анна Іоаннiвна не любила племiнницi, обмежувала у всьому, грошей давала зовсiм мало, пiдсилала шпигунiв, кiлька разiв збиралася вiдiслати ii в Голштинiю, та все якось не випадало. Бiрон, який правив при нiй, вiдраджував: будуть нарiкати, все-таки донька Петра Великого. Їi треба спочатку видати замiж.

– Спи. Добрих снiв.

Вона пiшла. Дверi спальнi лишилися не зовсiм причиненi. У них з кабiнету широким променем вливалося свiтло. Треба б загасити свiчки. Але iх загасить камердинер Василь. Його й немае нiколи поблизу, i в той же час вiн завжди знае, коли вона пiшла.

Спалося Олексiевi добре. Вiн був такоi вдачi, що мiг прижитися будь-де. Нi на що не претендував, нi до чого не рвався, до кожного мав добре слово, лагiдну усмiшку. Легко увiйшов у палацове життя.

От у природу, в клiмат вжитися не мiг. Важкi тумани, неначе вороже вiйсько, напирали з моря, робили все сiрим, безликим, глухим. Знав: треба терпiти.

Затуманений погляд пробiг по зеленому полю штори, далi, далi, по зеленому лузi, по зеленому пастiвнику з синьою крайкою лiсу на овидi. І вiн, Олексiй, побiг по Заячому Кругу до череди, яка вже зовсiм близько бiля шкоди – ярини, а Красоля – то вже на самiй межi. От вреднюча скотина, а хитра, вдае, що просто собi пасеться й не дивиться в шкоду, а сама ступ, ступ, усе ближче до яроi пшеницi, повитоi берiзкою, й знову, нiби й не бачить ii, просто йде попаски, а тодi вже скiк i хап-хап.

– А бодай би тебе вовк з’iв! – це кричить Харитинка, яка бiжить з iншого боку, його пiдпасичка. Вони разом пасуть череду. Олексiй жбурляе в корову гирлигувату палицю. Харитинка вибачально дивиться на нього, мовби тiльки вона винна, що товар пiдiйшов до шкоди. Харитинка ще й не дiвка, а дiвочка. Тоненька, струнка, як очеретинка, а личко нiжне, наче вона й виросла не тут у селi, в Лемешах, а десь у панських покоях.

А сором’язлива – страх. Погляне на неi Олекса, i вже вона горить, як свiчечка. Й одвертаеться, i дивиться в землю. А вже коли яка корова за бугаями, стрибае на iншу корову, вона так засоромиться, що не знае, куди iй подiтись, бiжить ген за кущi верболозу. Олекса й сам сором’язливий, i теж одвертаеться, а таки ж коли-небудь i скаже:

– А бодай iй… Пiди прожени Лису, чого вона стрибае на Козу.