Останній гетьман. Погоня

Отут, пiд хатою, пiд самою призьбою, росли пiвники, iхнi гострi вiстря протикалися одразу пiсля снiгу, й по тому, як вони росли, вiн мiряв весну, отут вони й зараз ростуть, пiвонii, пишнi квiтки; бувало, вiн нарiзав iх i ставив у глековi на столi, й мати тодi казала: «Ти як дiвчина», а он рай-дерево – бузок, його запахи наповнювали у вiдчинене вiкно хату, а он чорнобривцi – то вже материнi квiти, вона казала, щоб поклали iх iй у труну, а вiн малим лякався й плакав.

З букетом пiвонiй i приiхав до палацу, вручив iх Лiзi, сказавши, що це пiвонii з власного саду.

Вона посадовила його за стiл, майже наказавши: сiдай, а потiм гепнула перед ним велику макiтру, у якiй догори лапами лежала тлуста, жирна, засмажена качка – iж. Я зготувала, я – твоя жiнка.

Вона й там, у Петербурзi, iнодi грала доладну домашню господиню, готувала ту чи ту страву.

– Я обiдав дома з родичами.

– Я того не бачила, як ти обiдав. Треба iсти те, що приготувала власна жiнка. – Й стояла ставна, ладна у фартушинi. Така ладна, така жадана, що вiн не стямився, як ухопив ii й посадовив на колiна.

Так i кохалися. Потiм iв качку.

А по тому вони ходили над Остром, в пiтьмi тихо перегукувалася варта. Великi бiлi зорi котилися за водою. По рiчцi проплив човен з лiхтарем на щоглi i щез. За рiчкою луг у пiтьмi, як нiч без краю. І квилить якась птаха, неначе загублена душа. Й стае терпко, жаско, що все минае, i оця мить також мине, що вони молодi, палкi, але це не буде вiчно, й що не вiчна оця близькiсть – iхнi душi, неначе одна, спiльна, i почуття також.

Зорi дивилися на них, переклiпувалися – заздрили. Вони розкотилися по небу, неначе погубленi таляри.

У будинку в Козельцi iхне кохання сягнуло апогею – зiр. І несло iх до них. Усе було таемничо, романтично, високо. А теплi лiтнi ночi з повним мiсяцем i падучими зорями зачаровували.

– У нас там немае таких зiр.

– Немае. Ти подивися, як вони сяють. Ближче, далi, зовсiм далеко. Полинути б.

– Полиньмо.

І знову вони кохалися. В кожному новому мiсцi Єлизавета кохалася особливо палко, це Олексiй помiтив давно.

Й подумав, що з часом iй зажадаеться не тiльки нових мiсць, а й нових коханцiв.

– Знаеш, як би я хотiв найкраще прожити життя?

– Як?

– Над рiчкою, на пасiцi. Гарний курiнь з очерету. Цвiтуть яблунi. А бджоли гудуть, гудуть. А ось i ти йдеш, несеш у вузлику обiд. А я тебе пригощаю медом з вощини. Солодким-солодким.

– І ще чимось. Ще солодшим. У куренi.

– Безсоромна.

– Я не безсоромна.