Останній гетьман. Погоня

Вона стала на колiна, вклонилася до землi:

– Храни тебе, матiнко-царице, довгii лiта, нехай килимом стелеться тобi пiд ноги наша земля, нехай нiколи не заходить над тобою сонце.

– Як гарно, – мовила Єлизавета. – Навiть нашi придворнi лестивцi не вмiють так.

– Це вiд щирого серця, – Олексiй.

– Дай милостиню, – звелiла скарбнику й, бачачи, що той непевно длубаеться в калитцi, мовила: – П’ятiрку дай.

Скарбник невдоволено вийняв асигнацiю.

– Це ж… пара волiв.

– Не твоiх.

Коли Єлизавета переступила порiг церкви, Олексiй нагнувся до старчихи:

– Бабо Оришко, берiть у руку грошi i швидко йдiть додому, не зупиняючись.

Церква була бiдненька. Горiло тiльки з пiвдесятка свiчок, iншi засвiчував паламар. Вiн i шепнув Олексiевi: «До вiнчання». До Єлизавети пiдiйшов попик, благословляв, клав глибокi поклони.

– Це ти тут спiвав?

– Тут. І в сусiдньому селi Чемерi, – i заусмiхався, i аж плеснув у долонi. Й був схожий на кабешного хлопчика, й таким iй подобався особливо.

– Дай двiстi рублiв на храм.

У скарбника аж затрусилися руки, проте грошi дiстав. Потiм Олексiй водив ii по селу. Як верталися, зустрiли весiлля. Чинне, без вереску перезви, без п’яних гукiв. Весiлля зупинилося посеред дороги, наперед вийшов сивовусий, в новiй чумарцi козак, поблагословив царицю. З-за його спини виткнувся низенький мужичок з тацею, на якiй пляшка та чарка.

– Випийте, матiнко, за здоров’я молодих.

На нього зацитькали, тягнули за поли свити, де ж таки, цариця буде пити посеред дороги сiльську горiлку, вiн зграсувався, подався назад, але Єлизавета ступила вперед, узяла чарку.

– Щастя, добра, многii лiта. – І вихилила всю.

Минули управу – нову хату пiд очеретом, i тут назустрiч Єлизаветi та Олексiевi з вулички виступила молодиця й зупинилася як укопана. Лице зашарiлося, в очах застрибали сполоханi вогники. Молодиця була надзвичайно гарна. Повнi чiткi губи, кругленьке личко, брови, як два серпи.

– Здрастуй, Харитинко, – мовив Олексiй.

– Здрастуйте… – пробелькотiла й майже побiгла назад у вуличку.

Єлизавета посмiхнулася, посварилася пальчиком.

– Чого вона так почервонiла?

– Ми з нею корiв пасли.

– Тiльки пасли корови? Чи й ще щось?

– Вона, Лiзо, тодi була ще майже дитина.

– І, звичайно, таемно кохала тебе. Тебе ж не можна було не кохати.

– Може, й кохала. Але трiньки-трiньки, по-дитячому.

– А де ж ви пасли корови?

– А он там, на пастiвнику, на Заячому Крузi.

– Ходiмо труди. Далеко-далеко.