На брата брат

Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Киева на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу чаркував i з старшиною, i з простими козаками – по корчмах i просто на вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало – щербатий i слинявий, а й вiн обслинив гетьмана), вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо, то – найпевнiша слава для гетьмана.

Насправдi таким не був, його душа плетена з тонкоi шляхетськоi мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони, кохався в книгах – надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з мандрiвними монахами й не любив п'яноi перезви, хмiльних балачок, брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi, пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги. А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими зiрницями. Гетьман – надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало людей не помiчали тiеi мiцностi, схованоi за стриманiстю, розважливiстю, й гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-своему: гарячий, невтримний, гордий, скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський – по-своему. Так, i стриманий, i розважливий – думку виважував, а виваживши, стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв, нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю; честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ii облогою. Вiн ступав до мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в затiнку, не першою особою – те просто мучило його. Але й ясних, видимих стежок до вершини не було. Вдовольнився високим писарським урядом i карався ним. Бачив увесь огром гетьманськоi влади, вiн страшив його, але, якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi, стiйкостi, чiпкостi. И не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi своi не здогадуеться нiхто.) А ще Іван Остапович був порядний.