На брата брат

– Одчаюка! – всмiхнувся Супрун i тим трохи надколов кригу, яка намерзла довкола них. Вiдтак Гнотик геть розсмiшив iх, забiг у двiр, де сидiв на цепу велетенський кудлатий пес, пiдняв задню ногу й помочився на дровiтню, пес валував, рвався з ретязя, але Гнотика дiстати не мiг, а той присiв перед ним, кумедно морщив носа – знущався, знав, що кудлай не дiстане.

– Ну й стерво, – щиро реготiв Супрун i тим реготом став схожий на пустотливого хлопчика. І Матвiевi згадалося, яким Супрун був у дитинствi веселим, пустотливим, кабешним.

Гай-гай, куди все те подiлося!

Матвiй ще хотiв розповiсти, як ходив з Гнотиком на луг, i той поцупив у косарiв кiльце ковбаси й переплив з ним через рiчку, одначе Супрун вже прогнав з обличчя усмiшку, сказав:

– Отож, труди нашi даремнi нинi, кукiлем проростають… – «Нашi» – себто людей чесних, таких, як вiн, а не таких, як Матвiй. Неначе серпом черконув по серцю. Але вони вже пiдiйшли до ворiт, бiля яких на них вибалушив дурнi очi чорний, з бiлою бородою цап, а тодi мекнув i подався вподовж вулицi.

– Така дурна тварина, не держиться двору, доброго вам здоров'я, – привiтався до них Хома Колотило, Матвiiв сусiд, старий багатий козак, що зиму, весну, лiто й осiнь ходив у кожусi поверх полотняноi сорочки. – По чому ж там, Гордiйовичу, в мiстi воли?

Матвiй сказав.

– А воликiв пара що просять? Скажiмо, таких, як у мене димки?

Тiею балачкою затерли, зам'яли важку, неприемну розмову, що сталася на лузi. Та не затерли, не прогнали осуги, яка оповила серця.

Пiсля розмови з сусiдом Матвiй трохи вiдм'як, вiдтанув душею, Супрун же навпаки, насурмонився ще дужче. Щойно зайшли у двiр, Матвiй почув у стайнi якусь тупотняву, пiшов туди. Отакоi – й конi iхнi не мирилися. Матвiй збив пiд стiнку Супрунову чалу кобилу, вгрiв вилошником свою – Зiрку, пiшов до хати.

Федора одразу помiтила, що помiж братами пролетiла чорна сова, зрадiла в душi – отже, Супрун тепер не затримаеться, – защебетала до нього перебiльшено ласкаво та приязно в розрахунку на те, що це чуе Матвiй.

– Ти так i не доказав, як там Мокрина та дiти.

Стояла бiля печi з гусячим крилом у руцi, яким обмiтала комин, вже перевдягнена в буденне, й однак надзвичайно вродлива, величава, й Супрун в одну мить всiею своею душею осягнув, вiдчув, яка вона далека вiд нього, а вiн вiд неi, далека своею панщизною, погордою, затаеною неприязню, яко до гультiпаки, котрий зневажае ii добра i ii шляхетнiсть, ще й може попросити чогось, i Матвiй йому не вiдмовить.