На брата брат

Доволi лiтнiй чоловiк у простiй одежi, високий, худий, сутулий, з бiлобровим обличчям, сивим вусом, один кiнчик якого звисав, а другий стирчав убiк. Матвiй видiв напругу на його обличчi – той був готовий вступити до боротьби, але бачив – не випадае. Якби хоч хтось подав за нього голос або сталась якась шванка… Вiн любив шванки… Коли Виговський пiшов з горба, вiн аж похилився й стиснув долоню, якою тримався за дубову гiлку, й гiлка хруснула, а коли Виговського повели назад, кинув гiлку собi пiд ноги. Матвiй дозирався, чи не видно в гуртi полтавцiв Супруна, але його не було, не було його й серед коноводiв, якi тримали в повiддi конi Пушкаря, його сотникiв та довiрчих козакiв, конi скубли з дубiв листя й одганяли хвостами лютих осiннiх гедзiв.

Матвiевi кортiло пiдiйти до полтавцiв та запитати про брата, але щось стримало.

Вдарили срiбнi тимпани – гетьман узяв булаву до рук. На червоний верх шапки козака, який стояв попереду Матвiя, сiв великий жовтогарячий метелик, стрiпнув крильцями й затих – либонь, прийняв козачу шапку за квiтку.

Поворушив вусиками, бридливо переступив нiжками на нагрiтiй сукнинi, полетiв. Коли Матвiй перевiв погляд на пагорб, гетьмана там уже не було.

V

Матвiй поспiшав додому (його душа вже була бiля Федори, усмiхалася iй, ластилася до ii бiлих струнких нiг), сивий з бiлою звiздою на лобi румак iшов то чвалом, то ристю, позаду йойкав селезiнкою брюхатий чалий кiнь, на якому куняв Сидiр. За всю дорогу чи й обмовилися кiлькома словами: неговiркi обое, пiсля притичини з бортними соснами волiли не вступати до розмов, навiть поглядами розминалися, жили поруч, але мовби одгородженi стiною.

Лише раз, коли iм у селi перейшла дорогу ряба свиня з колодкою на шиi i Сидiр з усiеi сили шмагонув ii нагайкою, поклавши через усю спину кривавого басамана, а свиня заверещала й зопалу кинулася пiд ноги Матвiевому коневi, Журавка сердито сказав:

– Для чого? Вона тебе чiпае…

Сидiр заграв нагайкою:

– Нехай не переходить дорогу.

Матвiй сплюнув у порохню дороги й бiльше не обзивався.

Квапили Матвiя ластiвки, якi мчали поперед коня над дорогою, квапив, вимахуючи крильми, похилений шестикрилий вiтряк на овидi, квапили схожi на подушки в мережаних напiрниках хмарки, якi обганяли його, й вiн торкав нагайкою коня. Торкав майже мимохiть, а сам перебирав у пам'ятi по вузликовi вервечку останнiх днiв, зсотану туго, мiцно – деякi вузлики зав'язанi так, що iх не розв'язати.