На брата брат

Двадцять сьомого серпня вона знову зiбралася на гетьманському подвiр'i, тепер ворота не встигли зачинити, й простi козаки порушили спокiй та лад, голосно гомонiли, кидали вгору шапки, декотрi поривалися в покоi, але iх перепиняли мовчазнi дужi челядники. З покоiв вийшли Юрась та Виговський, на ганку пошепотiлися, зiйшли вниз. Цього разу справу зладнали швидко, хоч знову вiдмагалися i Хмельниченко, i Виговський, але рада, як старшина, так i простi козаки, наполягали, й що дужче тi вiдмагалися, то дужче цi наполягали.

Така регула, такий звичай! Виговський пропонував пошукати людей удатнiших за нього: читав людську душу, як нехитрого листа, простi козаки за запорозькими звичаями вже почали лаятися, погрожували генеральному писаревi потовкти ребра, й пiд тим тиском, який накликав сам, мовби нехотя, скорившись козацькiй волi, Виговський сказав:

– Нехай буде по-вашому. – Помовчав, удав глибоку задуму й простелив ii в свою мову, просячи в громади собi поради: – З волi блаженноi пам'ятi батька молодому гетьману треба дати освiту, вiн навчатиметься в школi й через те не зможе пiдписуватися на листах та унiверсалах.

Коли клейноди будуть у мене, мушу пiдписуватись я. Як велите менi пiдписуватися?

Козаки розгубилися. Декотрi потяглися п'ятiрнями до потилиць, де в козака лежить найзаповiтнiша думка, але й звiдти не вигребли нiчого, iншi шукали рiшення на кiнчиках власних чобiт, ще iншi в очах у сусiдiв.

Ось тодi, трохи лякаючись власноi смiливостi, трохи нiяковiючи, виступив Матвiй, який пристояв близенько, за другим рядом:

– Нехай пан Виговський пiдписуеться так: «Іван Виговський, гетьман на той час вiйська Запорозького», бо на той час, коли в нього будуть клейноди, справжнiм гетьманом буде вiн.

Матвiй не сам прийшов до такого рiшення, не сам важився на нього. Всi цi днi генеральна канцелярiя тiльки й гомонiла про день двадцять сьомого серпня, у свiтлицях i шинках, удома i в пивних коморах сiяла й пересiвала, вiяла й шеретувала те зерно, саме писарi домiркувалися до сеi поради й настановили виповiсти Матвiевi – простому писаревi, простому козаковi, який нiколи не виривався наперед, але й не ховався за чужi спини, чесно працював i шаблею й пером – на полi бойному й на полi паперовому; можливо, сю думку пiдказав котромусь писаревi й хтось iнший, сього Матвiй не знав, самому йому вона сподобалася вельми й, поносивши в головi два днi, мав уже за власну.