На брата брат

Супрун натякав на те, що Виговського викупив з татарського полону покiйний гетьман Хмельницький. Корiнь Виговського проростав iз стародавнього роду дрiбноi украiнськоi шляхти, його батько, Остап, служив у митрополита Петра Могили, один дядько – Василь, носив полковницький пiрнач, другий, Самiйло, сотницьку тростину, Іван же справляв суддiвську службу при луцькому магiстратi, далi писарював при польському комiсаровi, зверхниковi над Украiною, на тiй службi познайомився iз чигиринським сотником Богданом Хмельницьким i заприязнив йому.

Поляки повели його з собою в похiд пiд Жовтими Водами, де Хмельницький погромив польськi хоругви, попав до татарського полону, впавши в ноги Хмельницькому, випросив у нього викупу в татар. Згодом гетьман вручив йому каламар генерального писаря, й проносив його Виговський дев'ять рокiв, вмочав у нього добре затемпероване перо, коли вже благодiйник лежав на смертнiй постелi – оповiщав свiт про хворобу, вiдтак про смерть славетного гетьмана.

Матвiй шанував нинiшнього гетьмана за все: за тонкiсть розмислу, за мудрiсть, за освiченiсть i дотепнiсть, навiть за ту ж шляхетнiсть i чепурнiсть, – гетьман нiкого не слiпить золотом та срiблом свого убранства, одяг на ньому не багатий i не бiдний, до ладу припасований, сам чистий з лиця, з хвацькими (таки шляхетськими) вусиками, в очах – хитра лукавинка й поштивiсть до кожного, з ким веде розмову, вiн ii веде так, що забуваеш, хто перед тобою. Надто вiн приязний до Матвiя, i той платить йому за шеляг таляром.

Десь над головою в синiх в'язових сутiнках виспiвувала якась птаха, виспiвувала гарно, Матвiй здивовано повiв головою на той цiнькiт.

– Шпак, – пустив угору, у вишневе листя струмiнь диму Супрун. – Штукар, як i твiй писар, за кого хочеш пiсню виведе.

Образа знову черконула Матвiевi по серцю. Надто тим, що називав Виговського писарем.

– Писар – це я… Простий писар канцелярii, пiдписок. Чим, Супруне, не догодив тобi гетьман?

– Є достойнiшi.

– Хто?

– Хмельниченко.

– Дитина – добра та щира. Сiмнадцятий лишень… Його ще кортить у вовчка гратися… Поiхав у Киiв, повчиться в Академii, набереться розуму…

– Писар його туди спровадив.

– Якщо й так, то правдиво вчинив.

Супрун вибив з люльки об пiдбор Матвiiв тютюн, натопкав свого – давкого, ядучого. Жар з люльки перебiгав у травi iскрами, згасав. На небi засвiчувалися лампади зiр.