Гетьманський скарб

Я не вмiю ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше, нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах часом можна пройти далi, нiж проiхати по найкращiй дорозi на коневi.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i сказав:

– Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах… Позаглядай у каламар i в надiлки Полуботковоi шаблi. Його наука – золота. На початку зими я iду до Москви. Зi мною iде пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе вiзьме.

Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й тее… Заручини ж… – Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. – Справимо тобi заручини. А ти – шануйся… Шануйся, кажу, – чомусь вирiшив скiнчити строгiстю.

На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи пiдбадьорливо.

– Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка, – мовила.

Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасii Маркiвни, кiлька разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.

– Пiвонii потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось я ii…

– Не треба, матiнко…

– Така ти добра! Ось пожди, замаеш свое господарство, побачиш…

Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступае ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний гамiр.

– Пора йти, – сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до господи, а менi додому.

Частина II

Кривавi заручини

Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу виiжджаемо до Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тiльки те, що до пiвнiчноi столицi також iдуть Борзакiвський та Рубець. Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й потiшитися надi мною, були менi не малою пiдпорою, радили на добре, витягували мене з моеi самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й не здатен нi захистити себе, нi знайти собi мiсця.

Хоч хто знае, чи хоч один з нас може з певнiстю сказати, що мае свое мiсце в свiтi; тим, якi так кажуть, тiльки здаеться, що посiли свое мiсце, а доля в одну мить може потасувати всiх, неначе карти.

Ми виiжджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували на Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом.