Гетьманський скарб

Вiн не послав мене у вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярii не бував, хоч знедавна i почав туди заникувати з доброi волi. І кiлька разiв полковник погомонiв зi мною, й, що найдивнiше, не зверхньо, а як з рiвним, розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своiх мiркувань майже не висловлював.

Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Сулима довiдався, що його син, себто я, не найдуеться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiтае на драбантi – вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошиваеться в чернiгiвськiй полковiй канцелярii.

– Не одразу, Іване, не одразу… Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка… Очеретинка… Зламаемо стебельце… Нiжна душа, чуле серце… Ще й стражденне… Таке вже е.

– Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав мене Господь, i не знаю за вiщо.

Розмова велася в моiй присутностi, вони зовсiм не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.

– Не кажи… Чуле серце, – отже, справедливий, совiстливий. Нехай спочатку через папери погуляе по бойному полi. Так би мовити, звикне до слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий… Як ти кажеш, в почт мiй – хоч немае в мене нiякого почту, – у iздки всiлякi я його незабаром почну брати. Вiн ще… ну, просто мало що тямить у справах житейських.

– А як не звикне? – хрипко запитав Сулима.

– Що ж, Іване… Так i буде. Не всiм шаблею махати… Я тобi потiм скажу… Напевно скажу…

– А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойноi. Хто краще, анiж ти, знае ii, – полестив хитро. – Й того… Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай…

– В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? – це вже до мене.

Я мовчав.

* * *

…Чомусь хрипiла на моiй скрипцi басова струна. Я почав шукати iй строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв на лаву.

Був це статечний, повновидий, мiцноi високоi статури чоловiк п'ятдесяти семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та голубi шаровари. Вiн вийняв з глибокоi кишенi люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не було.