Гетьманський скарб

Заголосили по мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки; пiдсусiдки, якi мають спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом, кiньми, саньми, зброею. В Чернiговi та Глуховi поспiшали з весiллям. Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у Марковичiв, одначе весiльний поiзд Глухiв обминути не мiг. І що таке вiнчання в Лубнах, а що в гетьманськiй столицi, в соборнiй церквi, з гарматною стрiльбою та феерверками! Для мене ж важило лише те, що i я iхав у тому поiздi. А ще бiльше, що Уляся зустрiла мене з неприхованою радiстю й сказала, не криючись, що чекала на мене.

«Я так на тебе чекала, так чекала!» В грудях менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моiх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить… Я сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й почала просити, аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого батька i йти маю з ним, у його партii.

– Ти ж там загинеш, такий… такий… – i не доказала, одвернулася й витерла кулачком очi.

– Пробач менi, Улясю, – сказав тихо. – Не гiдний я тебе. Бiля тебе такi парубки… козаки… звитяжцi. А я…

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобiтком, аж схопилася луна.

– Та на дiдька вони поздавалися тi звитяжцi, тi хвальки… Менi потрiбен ти… отакий дурний… i хороший.

А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав, за вiщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за вiщо взагалi дiвчата кохають хлопцiв.

Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас пiдштовхнуло до того чуже весiлля, його шал, його безум, його вир, на нас там нiхто не звертав уваги, i ми були на велелюддi на самотi. І я трохи показав себе на тому весiллi, бо, коли потомилися музики, зiграв по черзi на скрипцi, на цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi. Ми бiгали по саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд веселощiв i печалi, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.

Прикоханi долею, ми рiдко помiчаемо нещастя iнших. Щоправда, то були не нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та, що гетьмановi нездужалося, й вiн ледве дочекався, поки попи повiнчають Якова та Оленку, вiд'iхав у каретi додому. Вiд соборноi церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки.