Гетьманський скарб

Я ладен був обiйняти увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя.

Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарiвшись, але дивлячись менi просто в очi своiми чорнющими очима, мовила:

– Пам'ятаеш, ми говорили про поцiлунки. Ти сказав, що поцiлунки е грiшнi i е безгрiшнi – на Великдень. То вважай, що сьогоднi Великдень. Христовi поцiлунки.

І пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi хотiлося смiятись i плакати.

Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати – пiднебесному, мое життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв про речi високi, прекраснi й навiть спiвом своiм сягав таких висот, яких не сягав нiколи.

До того ж став охайнiше вдягатися, комiр вишитоi сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою, шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав з-пiд неi, i купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: «Що це ти, Іване, в ляхи записався?» Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але Улясин смiх не образив мене.

Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що ти сотворив зi мною! Як менi тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого цей свiт, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й вона усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого не треба. Я мовби летiв понад свiтом на невидимих крилах, був по вiнця заповнений коханням, навiть поховальнi дзвони в Онуфрiiвськiй, найближчiй до нас, церквi видзвонювали менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело.

Се грiх великий, i вiн також на менi. Як i той, що Божi слова «любiть один одного так, як я любив вас» я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини.

Плекав мрiю пiти з Улясею в лiс ще раз, сподiвався, що отой чар повториться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню мить, коли пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця.

Наступного дня Оленка запитала мене:

– Ну як тобi мiй наречений?

Менi чомусь це вельми не сподобалося, адже мовби йшлося про рiч, до якоi вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.

– Наречений? – сказав я. – Хiба вже заручилися?

– Не заручилися… А чого ото ми iздили до Глухова i Якiв приiздив сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогадуешся? Всi здогадалися.

– Всi – нехай, тобi це встид.