Гетьманський скарб

Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах, – як здавалося менi, пiд настрiй Улясi й пiд нашу розмову:

Ой пiду я до млина, до млина,

А у млинi новина, новина

Там-то, мамцю, мельник,

Там-то, мамцю, добрий,

Там-то, мамцю, хороший —

Меле гречку без грошей.

– Не мели, Іване, – сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), i втяв у тому ж ладi:

Козак, мамо, гуляе, бряжчать його грошi,

Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

– Де ти навчився стiльки дурниць? – каже Уляся.

Як була я маленька,

Колихала мене ненька.

Ой, дуб, дуба, дуба,

Дiвчино моя люба.

А як стала пiдростати,

Стали хлопцi колихати…

Я сподiвався, що Уляся розсердиться, и хотiв, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо:

– Заграй щось таке до смутку.

Я хотiв заглянути iй в очi, але вона очей не пiдвела. І тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому собi:

Ой не шуми, луже,

Зелений байраче!

Не плач, не журися,

Молодий козаче!

Ой як не шумiти —

Корiнь вода мие

Як менi не плакать,

Що серденько ние.

Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, свое горе, хоч у цiй пiснi не все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало.

Я дiвчину люблю,

І Бог про те знае,

Карай, Боже, того,

Що нас розлучае…

Ой, умру ж я, мила,

А ти будеш жива,

Чи згадаеш, мила,

Де моя могила

Ой, моя могила

Край синього моря

Хто не зна любовi,

Той не знае горя.

Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а коли поглянув на неi, вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ii очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка ii забаганка враз виконуеться. А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми знаемо про свiт, що ми знаемо самi пре себе? Нiчого.

– Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодii, – стиха мовив я.

– А я сама не знаю, якi мелодii менi подобаються.

– Коли який стрiй душi – пiд нього й мелодiя?

– Скорiше навпаки.

– Музика мусить навертати людину на щось високе, вона наближае ii до Бога.

– Вона спонукае ii до танцю або й до пиятики, – незгiдливо вiдказала Уляся. – Люди потiшають свою плоть.

Здивовано поглянув на дiвчину.

– То зле. За тим забувають про душу.

– Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло.

– Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.