Гетьманський скарб

Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник iздив на луки в урочище Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я iздив з ним i записував у книгу пожиткiв, скiльки поставлено стогiв, скiльки накошено копиць; об'iхали Плiохiв, Мамаевський та Клiтнянський лiси, де Полуботок визначив дiлянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн не довiряв своiм управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн i скаржникiв, i тих, хто йшов позиватися.

Одначе судовими справами не займався i, якщо не вдавалося примирити позивачiв, вiдправляв iх до полкового суду. Найбiльше мене зацiкавила скарга селян Домишлина. Аби об'еднати своi землi в Любечi i бiля нього, Полуботок обмiняв село Домишлин на село Боровичi та слободу Боровицьку, котрими володiв вiйськовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у свiтлицi стояло четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли: «З гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiгаемо до вельможностi вашоi, ускаржуемось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незноснi i невиповiднi несемо долегливостi i утяжiння, так в роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх державцiв платили в рiк по пiвталяра грошей i по пiвосьмачки вiвса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики вiвса. І так робить, що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле в Любещину, в свое село Козел, для оранки i сiвби, й працюемо там недiль по шiсть i по сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на панщинi, в дворi пана Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн, пан Полуницький, обкладати нас всiлякими поборами: виiхавши на днях в Чернiгiв, наказав своiй панi брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв 5, у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей до в'язницi тюремноi i мучить iх не по-християнськи, оточивши крiпкою сторожею i не дозволяючи нам i хлiба iм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маетностями нашими розпоряджаеться пан Полуницький, як своiми, бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й слова йому не кажи. Землi нашi власнi вiдбирае, а ми й гетьманськi унiверсали мали на нашi землi, а вiн, пан Полуницький, iх вiдiбрав, бортi нашi рубае i знищуе.