Гетьманський скарб

Тодi в Академii проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори, сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. І був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону, i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й кпинiв, i стусанiв. Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину кобзу, одразу повiривши, що опаную ii. Мислили вони так: кому потрiбна тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд, на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза – то струмент чоловiчий, козацький, а ти ж, Іване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ii на всi строi, i сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, i врештi на мене махнули рукою.

Може, я вже й занадто напускаю туманiв про своiх колегiантiв, було ж бо серед них чимало люду розважливого, вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i грецькою, i латинською, i еврейською, i французькою, ширмували Арiстотелевими словами, i грали сповненi високого смислу комедii та трагедii, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а також приiжджих людей.

І влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi свята, – на Великдень, на Маковiя та Спаса, – здебiльшого в урочищi Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких сап'янових чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним козакам.

Тодiшнi киiвськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси, киiвська являла собою страхiтливе видовище. Старшi бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.

На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом чи й просто на апетицii – просити по дворах, i, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з моiм жалiбним голосом можна приносити повнi торби.