Гетьманський скарб

Портретист i обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав, що справу вони уладнають завтра вранцi. Наступного дня всi зiбралися в канцелярii, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет, тiльки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну, портретист чи сам Пилип Борзакiвський, одначе вгледiвши портрет, обозний поблiд i затрусився. А Борзакiвський сказав:

– Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впiзнають – пан обозний зробить доплату, не впiзнають – пан портретист поверне грошi.

А щоб не впiзнали по значку i шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання.

Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав на стiл п'ять кiп грошей, забрав портрет i вийшов з канцелярii. Не захотiв, аби люди побачили його в такому образi.

Борзакiвський походжав по кiмнатi й реготiв. Реготiлися й iншi канцеляристи.

Усмiхався i я, хоч менi не вельми сподобалася витiвка Борзакiвського.

Але сам вiн менi подобався дедалi дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип – його племiнник, його улюбленець, але вiн – старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь не такий, як усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве – цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки вiн, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гiрким та неприемним на смак, i я сказав, що грушевий узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже смiявся.

Вiн вигравав у всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме «Похвалу Глупотi» Еразма Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для того, аби насмiятися надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками; «Похвала Глупотi» справила на мене величезне враження, просто перевернула моi думки.

Як же це просто й правдиво: святiсть людська – в серцi людському, а не в одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони – парсуни богiв), не в постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi видають себе за праведникiв, насправдi великi лиходii, але я не мiг погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що свiтом рухае Глупота.