Гетьманський скарб

Випасенi на придеснянських луках конi сягали копитами Прикарпаття, Волги i Дону, Москви-рiки, берегiв Чорного моря, срiбнi чернiгiвськi сурми стрясали повiтря в далеких i близьких краях, чернiгiвськi воi вкидали в переляк блискучими щитами половцiв та ляхiв, чудь i мерю й своiх кровних братiв полян та древлян, i втомилися вiд походiв конi та люди, й потроху губили сiверяни в походах тi щити, й поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи, а древнiй славний Чернiгiв перетворився в звичайне полкове мiсто, зi зветшалою, в обломах i осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося на схiд, в сторону рiчки Стрижня i вже давно не нагадувало той грiзний, суворий, величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi.

Щоправда, немало церковних бань було вiдзолочено за Мазепи, й вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильновуе порядку в мiстi й нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося, неначе недопечений гарбузяний пирiг, ховае воно в надбрiв'i соборiв, огромi валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок якусь особливу таiну, якоi не знайдеш нi в якому iншому мiстi.

В тiй таiнi лишилося вельми мало величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високi могили попiд мiстом, в самому мiстi е одна – за старим валом, i друга – навпроти Успенського Єлецького монастиря, в саду, який належить монастиревi, вони нагадують, що там похована колишня велич i колишня слава цього мiста.

Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали падати на нього одне лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла на мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi ii не бачили тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по ворушкiй рiцi, собаки ховалися в буди, але й там iм не було рятунку, люди не могли через неi зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест – саранча поiдала все, що могли перетерти ii щелепи.

По саранчi прийшов голод, далi – моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули мiсто, втiкали в лiси.

Неначе в покуту за тi лиха, наступнi роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всi, хто втiк з Чернiгова, знову застукотiли сокирами теслi, бляхарi ляскотiли дерев'яними молотками по блясi.