Гетьманський скарб

Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло, похитав головою й пiшов. Я реготiвся.

Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму вiд учора – неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медяеться, аж пощiпуе в грудях, другий – вже не такий, третiй – звичайний.

Полуботок узяв однiею рукою глечик, довго пив узвар.

– Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього нiмецький. – Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.

Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцiлувала ii.

Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi брови.

– Розходилася, курiпка. – І пiдвiвся. – Йдiть, дiти, чепурiться, прибирайтеся, iдемо до гетьмана в гостину.

– Всi? – здивувалася Оленка.

– Узвар з медом – отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?

– Ой, хочу, – сплеснула в долонi Оленка.

– Встигнеш, – сказав Полуботок. – Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти ii…

– Та ж зручна.

* * *

…Глухiв – мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що воно набагато гарнiше за Киiв, у ньому багато церков та будинкiв, якi милують око своею довершенiстю. Стоiть воно на пагорбi над рiчкою Есмань, обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого гнiзда, отож i iхати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить iхати, а не йти.

Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван, Полуботок i я посiдали на конi. Полковник був у святковому строi – в жупанi з рясними гудзиками, пiдперезаний дорогим поясом, на плечах – накидка, застiбнута бiля горла застiбкою в каменi, я – в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й зауважив:

– Ти нiби стягнув його з когось…

Я знiяковiв, густо почервонiв.

Бiля гетьманського двору – довга конов'язь, до якоi коней в'яжуть по чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я – до мiдного.

На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до мешкань усiх iнших, знаних на Вкраiнi, гетьманiв.