Ротонда душогубців

Почулися Гапусинi слова, говоренi несмiливо, боязко, але настирливо домагальнi якоiсь ясноi вiдповiдi, яка б могла заспокоiти бiдолашну дiвчину i виправдати тi ночування iз оцим чолов'ягою, хоч вiн у неi цi ночування вирвав силою i нiби супроти згоди ii. Але Маздигiн знов засмiявся i вже удаваним смiхом, i промовив:

– У таких молоденьких, як ти, не бувае дiтей хоч вiд якого ночування…

– Не бувае?.. А як буде?.. Що я тодi робитиму?..

– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годi, годi… Іди вже, Гапусю, бо менi треба спати, я взавтра дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти дверi, то впусти Нелю.

Чуеш, як вона скавучить?..

І не то крiзь плач, не то крiзь тiльки зляканий переляк, який iй, мабуть, не давав з самого початку вiддаватись своему жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в лiжку i говорила:

– Я так i знала, що так вийде… Що i менi доведеться шукати якогось Передерiя…

І тут же разом iз цими словами залунали неголоснi ляпаси по голому тiлу i гупання босих нiг на пiдлозi коло лiжка, i Гапусине не то обурення, не то докiр:

– Краще б ви самi себе поляпали там, де оце мене, анiж робити отаке.

І вийшла в кухню, зачинивши за собою дверi. Вона в руках винесла i спiдничку свою з простого полотна i зафарбовану городньою бузиною. І в кухнi, надiваючи ii поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно ii з перекривленим ротом, нiби стримуючи плач. Та гук iз кiмнати ii опам'ятав:

– Та не забудь, Гапусю, сказати татовi, щоб вiн перестав сходитися iз старим Брусом, бо що буде Брусовi, те буде i Шелестiяновi!.

.

І чи цi слова злякали дiвчину, чи вдарили по дуже роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язавши на пузi кiнцi вшитого пояска в одежину, погасила свiтло на столi i помацки вiдкинула гачок на сiнешнiх дверях, i вiдчинивши iх, вийшла надвiр.

І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами, що звисали з бокiв. І, як потiм виявилося, що вона мала руду шерсть i була з тих, що ходять iз охотниками i виносять iз рiчки чи iз ставка на берег забитих птахiв.

І вона зараз же iз скавулiнням лапами вiдчинила дверi в кiмнату до Маздигона. І там, радiсно гавкаючи, чути було, вскочила до його в лiжко. І вiн щось до неi ласкаве говорив. Та це менi не цiкаво. Менi шкода Гапусi, i навертаеться думка, що знов такi часи настали для нашоi батькiвщини, коли бiдна людина мусить поступатися собою навiть i собацi…

Роздiл четвертий. На станцiю

Було годин п'ять ранку, як Бруси виiхали iз двору.