На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «У війни не жіноче обличчя» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Биографии и мемуары. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
У війни не жіноче обличчя

Автор
Дата выхода
23 сентября 2020
🔍 Загляните за кулисы "У війни не жіноче обличчя" — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "У війни не жіноче обличчя" — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции (Светлана Алексиевич) и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Ця книга – про війну очима жінок, молодих дівчат, які були медсестрами, пралями, санінструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками і воювали нарівні з чоловіками. Вони відверто розповідають не тільки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було їм серед чоловіків, як не вистачало жіночої форми і білизни, як не було окремо жіночих землянок і вбиралень, як після війни вони ховали свої медалі і соромилися військового минулого, бо зіткнулися з агресією з боку тилових жінок, які вважали, що вони пішли в чоловічий колектив на передову займатися розпустою і шукати собі чоловіків… І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з інвалідності, тому що «контужену ніхто заміж не візьме», а їм всім хотілося заміж, а ще – великого кохання. Адже всі вони були передусім жінками, бо ж лише жінки, навіть вмираючи від ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жінки на війні можуть виглядати, як чоловіки, і стріляти, як чоловіки, але всередині залишатися справжніми жінками…
📚 Читайте "У війни не жіноче обличчя" онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "У війни не жіноче обличчя", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
Я вже пiду, вона наздожене, обiйме – i не пускае…»
Ольга Митрофанiвна Ружницька,
медсестра
«Умирати… Умирати я не боялася. Молодiсть, напевно, або ще щось… Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неi не думала. Ми про неi не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночi розвiдку боем на дiлянцi нашого полку вела цiла рота. На свiтанку вона вiдiйшла, а з нейтральноi смуги почувся стогiн. Залишився поранений. «Не ходи, уб’ють, – не пускали мене бiйцi, – бачиш, уже свiтае».
Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вiсiм годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дiзнався, оголосив зопалу п’ять дiб арешту за самовiльну вiдлучку. А заступник командира полку вiдреагував по-iншому: «Заслуговуе нагороди».
У дев’ятнадцять рокiв я отримала медаль «За вiдвагу». У дев’ятнадцять рокiв посивiла. У дев’ятнадцять рокiв в останньому бою були простреленi легенi, ще одна куля пройшла мiж двох хребцiв. Паралiзувало ноги… І мене вважали убитою…
У дев’ятнадцять рокiв… У мене онука тепер така.
Коли я приiхала додому з фронту, сестра показала менi похоронку… Мене поховали…»
Надiя Василiвна Анiсiмова,
санiнструктор кулеметноi роти
«Мами своеi я не пам’ятаю… У пам’ятi залишилися тiльки невиразнi тiнi… Обриси… Чи то ii обличчя, чи то ii постава, коли вона нахилялася надi мною. Була близько. Так менi потiм здавалося. Коли мами не стало, менi було три роки. Батько служив на Далекому Сходi, кадровий вiйськовий.
У Ленiнградi – там я себе пам’ятаю з п’яти рокiв – жила з тiткою. А тiтка моя за часiв росiйсько-японськоi вiйни була сестрою-жалiбницею. Я ii любила, як маму…
Якою я була в дитинствi? На спiр стрибала з другого поверху школи. Менi подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчакiв. Почалася фiнська вiйна, без кiнця тiкала на фiнську вiйну.
Сформувалася перша гвардiйська дивiзiя народного ополчення, i нас, кiлькох дiвчат, взяли до медсанбату.
Зателефонувала тiтцi:
– Іду на фронт.
На тому кiнцi дроту менi вiдповiли:
– Марш додому! Обiд уже прочах.
Я поклала трубку. Потiм менi ii було шкода, дуже шкода.






