У війни не жіноче обличчя

Пiзнiше вона менi пошепки зiзналася: «Усю нiч зi мною студiював том «Історii Великоi Вiтчизняноi вiйни». Боявся за мене. І зараз переживае, що не те згадаю. Не так, як треба».

Так було не раз i не в одному будинку.

Так, вони багато плачуть. Кричать. Як я пiду, ковтають серцевi таблетки. Викликають «швидку». Але все одно просять: «Ти приходь. Неодмiнно приходь. Ми так довго мовчали. Сорок рокiв мовчали…»

Розумiю, що плач i крик не можна обробляти, бо головним буде не плач i не крик, а обробляння. Замiсть життя залишиться лiтература.

Такий матерiал, температура цього матерiалу. Всякчас зашкалюе. Людину найкраще можна розгледiти, вона розкриваеться на вiйнi i ще, мабуть, у коханнi. До самих глибин, до пiдшкiрних шарiв. Перед лицем смертi всi iдеi блякнуть, i розкриваеться незбагненна вiчнiсть, до якоi нiхто не готовий. Ми поки живемо в iсторii, а не в космосi.

Кiлька разiв я отримувала текст, який вiдсилала на вичитку, з припискою: «Про дрiбницi не треба… Пиши про нашу велику Перемогу…» А «дрiбницi» – саме вони для мене головнi – тепло i зрозумiлiсть життя: залишена гривка замiсть кiс, гарячi котли кашi й супу, що нiкому з’iсти – зi ста душ повернулося з бою семеро; або те, що не мали змоги ходити пiсля вiйни на базар i дивитися на червонi м’яснi ряди… Навiть на червоний ситець… «Ох, моя ти мила, вже сорок рокiв минуло, а в моему будинку ти не знайдеш нiчого червоного.

Я ненавиджу пiсля вiйни червоний колiр!»

* * *

Прислухаюся до болю… Бiль як доказ життя, що минуло. Інших доказiв немае, iншим доказам я не вiрю.

Слова не раз оминали iстину.

Думаю про страждання як найвищу форму iнформацii, що мае прямий зв’язок iз таемницею. Із таiнством життя. Уся росiйська лiтература про це. Про страждання вона писала бiльше, нiж про кохання.

І менi про це розповiдають бiльше…

* * *

Якi вони – росiйськi чи радянськi? Нi, вони були радянськими – i росiяни, i бiлоруси, i украiнцi, i таджики…

Усе ж таки iснувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, нiколи у свiтi не буде, вони самi це вже розумiють.

Навiть ми, iхнi дiти, iншi. Хотiли б бути, як усi. Схожими не на своiх батькiв, а на свiт. А що вже казати про онукiв…

Але я люблю iх. Захоплена ними. У них були Сталiн i ГУЛАГ, але й Перемога. І вони це знають.

Отримала нещодавно листа:

«Моя донька мене дуже любить, я для неi – героiня, якщо вона прочитае вашу книжку, у неi з’явиться сильне розчарування. Бруд, вошi, нескiнченна кров – усе правда. Я не заперечую.