Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Але все марно, вiн не мiг навiть пити… проковтнути сире яйце… А менi хотiлося дiстати що-небудь смачненьке! Нiби це могло допомогти. Добiгла до пошти: “Дiвчата, – прошу, – менi треба термiново зателефонувати моiм батькам у Івано-Франкiвськ. У мене тут помирае чоловiк”. Чомусь вони вiдразу здогадалися, звiдки я i хто мiй чоловiк, моментально з’еднали. Мiй батько, сестра i брат того ж дня вилетiли до мене в Москву. Вони привезли моi речi. Грошi.

Дев’ятого травня… Вiн завжди менi казав: “Ти не уявляеш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют.

Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу бiля нього в палатi, розплющив очi:

– Зараз день чи вечiр?

– Дев’ята вечора.

– Вiдчиняй вiкно! Починаеться салют!

Я вiдчинила вiкно. Восьмий поверх, усе мiсто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.

– Ось це так!

– Я обiцяв тобi, що покажу Москву. Я обiцяв, що у свята буду все життя дарувати квiти…

Озирнулася – дiстае з-пiд подушки три гвоздики. Дав медсестрi грошi – й вона купила.

Пiдбiгла i цiлую:

– Мiй единий! Любов моя!

Розбурчався:

– Що тобi наказують лiкарi? Не можна мене обiймати! Не можна цiлувати!

Менi забороняли його обiймати.

Гладити… Але я… Я пiднiмала i всадовлювала його на лiжко. Перестилала лiжко, ставила градусник, приносила i забирала судно… Витирала… Всю нiч – поруч. Вартувала кожен його рух. Зiтхання.

Добре, що не в палатi, а в коридорi… У мене запаморочилася голова, я вхопилася за пiдвiконня… Повз мене йшов лiкар, вiн узяв мене за руку. І несподiвано:

– Ви вагiтна?

– Нi, нi! – Я так злякалася, що нас хтось почуе.

– Не обманюйте, – зiтхнув вiн.

Я так розгубилася, що не встигла його нi про що попросити. Назавтра мене викликають до завiдуючоi:

– Чому ви мене обдурили? – суворо запитала вона.

– Не було виходу. Скажи я правду – вiдправили б додому. Свята брехня!

– Що ви наробили!!

– Але я з ним…

– Миленька ти моя! Миленька моя…

Усе життя буду вдячна Ангелiнi Василiвнi Гуськовiй. Усе життя!

Іншi дружини теж приiжджали, але iх вже не пустили.

Були зi мною iхнi мами: мамам дозволили… Мама Володi Правика весь час просила Бога: “Вiзьми краще мене”.

Американський професор, доктор Гейл… Це вiн робив операцiю з пересадки кiсткового мозку… Втiшав мене: надiя е, маленька, але е. Такий могутнiй органiзм, такий сильний хлопець! Викликали всiх його родичiв. Двi сестри приiхали з Бiлорусi, брат iз Ленiнграда – вiн там служив. Молодша Наталка, iй було чотирнадцять рокiв, дуже плакала i боялась.