Час second-hand (кінець червоної людини)

Документи – живi iстоти, вони змiнюються разом iз нами…

Проте я абсолютно впевнена, що таких дiвчат, як военнi дiвчата 1941-го року, вже нiколи не буде. Це був найвищий час «червоноi» iдеi, навiть вищий, нiж революцiя i Ленiн. Їхня Перемога досi затуляе собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дiвчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталiна, про те, як пiсля вiйни ешелони з переможцями йшли у Сибiр, iз тими, хто був смiливiшим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вiльними ми були лише пiд час вiйни.

На передовiй». Наш головний капiтал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це едине, що ми постiйно добуваемо. Увесь час шукаю вiдповiдi: чому нашi страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремнi? Мав рацiю Чаадаев: Росiя – краiна без пам’ятi, простiр тотальноi амнезii, непахана свiдомiсть для критики та рефлексii.

Великi книжки валяються пiд ногами…

1989 рiк

Я – в Кабулi. Я не хотiла знову писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Із газети «Правда»: «Ми допомагаемо братському афганському народовi будувати соцiалiзм».

Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни.

Мене вчора не взяли в бiй: «Залишайтеся в готелi, дiвчино. Вiдповiдай потiм за вас». Я сиджу в готелi й думаю: е щось неетичне в розглядуваннi чужоi мужностi та ризику. Другий тиждень я вже тут i не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – породження чоловiчоi природи, для мене незрозумiлоi. Але повсякденнiсть вiйни грандiозна. Я вiдкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, мiни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити iншу людину.

Вiдвiчна суперечка мiж iстиною та красою. Менi показали нову iталiйську мiну, моя «жiноча» реакцiя:

«Гарна. Чому вона гарна?» По-вiйськовому менi точно пояснили, що, коли на цю мiну наiхати або наступити ось так… пiд таким кутом… вiд людини залишиться пiввiдра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозумiле. Вiйна, мовляв… Нiхто не божеволiе вiд цих картин, що ось лежить на землi людина, вбита не стихiею, не фатальною долею, а iншою людиною.

Бачила завантаження «чорного тюльпана» (лiтак, який вiдвозить додому цинковi труни iз загиблими). Мертвих часто одягають у стару вiйськову форму ще сорокових рокiв, iз галiфе, часом i цiеi форми бракуе. Солдати перемовлялися мiж собою: «У холодильник привезли нових убитих. Нiби несвiжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома менi не повiрять. У наших газетах пишуть про алеi дружби, якi саджають радянськi солдати.