На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Деколи вiтаються вже здалека, кричать на повнi груди, аж лiси вiдлунюють:

– Чи здоровi, Васильку любий? Слава Йсу!

Вiдповiдь так само голосна:

– Навiки Богу слава i вам, Дмитрику!

Зближаються, потискають руки, трусять ними, старшi люди по-давньому цiлують один одному руки.

– Боже помагай у дорозi!

– Дай Боже i вам!

– Чи дужi?

– Добре, як ви?

– Як вам ведеться? Як сте днювали? Як спали?

– Миром.

– А родина?

– Миром.

– Жiнка-газдинька, дiточки?

– Миром.

– А що чути в долинах, побратиме солодкий та гiдний?

– Добре тимчасом, Бог святенький терпить нас, ласкав якось.

– А що на верхах?

– Та, як на верхах, суворе життя, так нам, як тим смерекам верховим. Але, дякувати Господу, здорово, вiльно, весело.

Сiдають, курять файки, щораз бiльше зближуе iх розмова.

– Маржинка як? Корiвки, яловина, дроб’ета, лошета?

– Дякую, що питаете, аби сте дочекали сотки лiт. Милосердний Бог дае годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змii, а не воли.

– А погода – верем’ечко?

– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сiнце дае робити.

– А в нас на кичерi з недiлi, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душi хмаровi, аж страху надало. А е ще люди, е. Примiвками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрi, пiд камiння, у безвiстi.

– Дякувати усiм святим знаним i незнаним!

– А чи не звiрно верхами?

– Ой, кажуть, вештаеться якась вовча зграя i калiчить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуемо.

Пiсля цих обов’язкових привiтань газди починають розповiдати один одному вже докладнiше, що чути в селi, а що на свiтi. Це цiкавий i дивовижний спосiб (чужинецькi туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вiстi й доходять до найдальших закуткiв. Доходять досить швидко, але так само швидко змiнюють свiй вигляд так, що й не впiзнати. І саме у такому змiненому виглядi iснують роками.

Вiстi такi:

Як син цiсарський, панич Рудольф-архiкнязь ходив на контроль по горах i хатах, а найбiльше межи бiдаками.

«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з вiйська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце свiтить. Нашi люди добре знали Рудольфа. Я сам жовнiром бачив, як вiн сiдав на корабель у Будапештi. Пiзнати не важко». «Байка, – впираеться молодик уже затятiше.