На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Живу ватру на полонинi розпалюють не кресалом i не сiрниками, а геть iншим прадавнiм способом. Отож беруть сухе кругле полiнце i на одному кiнцi розколюють його навхрест. У тi розколинки запихають губку, i тим же кiнцем полiнце щiльно вкладають у круглий отвiр у боцi вертикальноi колоди, що стирчить iз землi. Другий кiнець полiнця вставляють у ямку на дощечцi, якою його притримують, щоб воно тiсно оберталося в колодi. Потiм полiнце обмотують мiцною мотузкою, i двое чоловiкiв, тримаючи обидва кiнцi мотузки, надають полiнцю обертального руху, аж поки не загориться.

Коли з’явиться i народиться живий вогонь, це означае, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь е пульсом стаi, стая – тiлесною оболонкою ватри.

Коли полiнце зайнялося, iз золи вигортають затвердлi минулорiчнi вуглини, ялiвцевi, жереповi, а колись давнiше й тисовi. Ледь торкнешся до них палаючим живим полiнцем, загоряеться блискавично, достатньо кiлькох сухарикiв, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.

Багато рокiв по тому дев’яносточотирирiчний Матiй Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тiльки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тотi, що крутять полiнце, мусять добряче попотiти, такi вже виморенi, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задимiла, а вони вже пiвмертвi. От коби то я був рокiв зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото мае бути, що аж гей».

Коли ж настае час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який цiле лiто зiгрiвав та годував пастухiв i був мiсцем iхньоi щоденноi працi, це дiйство тим паче набирае рис обряду.

Коли увiйшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зiтхнула, i Максим заохкав над нею благально й дошепотiв:

«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглi твоi не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобi колиску в попелi. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, i вуглi твоi воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».

Ватра стихла, вуглини беззвучно жеврiли й поволi згасали. Максим почекав хвильку, здiйняв угору очi й руки i почав молитися:

«Святий Отче, позволь ми пiти до хатiв земних у супокоi, най твiй святий огонь нiколи ми не шкодить. А якби шкода вiд його таки зробилася, вчини так, щоби в iх не згасла вiра, терпiння й одвага. І най усiх сотворiнь, i якi не стриноженi, i якi на прив’язi гуляють, береже твоя свята сила. Амiнь».