На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Бо десь там iз шиплячих трясовин, iз порослих зеленими лишайниками скельних оповзнiв, чи з проваль, iз плутанини корчуватих вiтроломiв (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – i знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиесь пiдбурювання, – упирячi сили. Бешкетнi, насмiшкуватi або страшнi, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу i смерть. Інодi вони страшнiшi за тих ворогiв свободи, якi звiдкись приносять у гори утиски, кров та бiди.

А ще десь пiд верхами у Чорногорi, у найглибших гiрських глухоманях, спочивають по-королiвськи у сховах башт i веж, у коморах i в ложах, викутих велетами, велетенськi орли – сили грiзнi, але благороднi, часом навiть начебто й милосерднi. Сили ватроокi, хмарокрилi, громоголосi. Спочивають – до пори. З вiконець скельних веж, iз галерей, з нарiжних башт, що висять над прiрвами, час вiд часу тiльки блиснуть вогнистi очi, долине далекий гул.

Малослiвна й мовчазна людина чуе такi рiзноманiтнi розмови, про якi йому навiть не снилося. Той, що мало бував свiтами мiж людьми, тут на самотi набувае ввiчливих манер. Найретельнiше дбае про молитви й обряд, пильнуе, щоб не вимовити в безлюднiй тишi брудного слова, слова недоречного, щоб рiзким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».

Інодi такий, що не надто переймався дiвчатами, сидячи отак сам-один мiсяцями, почне за якоюсь тужити, i тодi може якимось одним зiтханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зiткану з зеленого свiтла Нявку, неземну кохану, яка весь цей свiт покаже йому буденним i нудним, i веде його нiжно – через дно провалля – у засвiти.

А ще, коли з часом сповниться бажанням i дозволить жазi точити серце, викличе цим жадiбну до пестощiв, ненаситну небезпечну коханку – Лiсну, вродливу, але з нутрощами, вiдкритими ззаду, вiд якоi, навiть коли вернеться вiн до людей, хiба смерть його порятуе.

Навiть спокiйному, лагiдному чоловiковi, якого не терзають бажання, також загрожують ворожi напастi й наслання. Вiн ходить iз перестрахом, нiби з тiнню, готовий вiдбити раптовий, хитро пiдготований, несхибно нищiвний напад. Вiн вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк бiля хати. Слiду не залишить. Чи то вовк? Зiрка така ясна з’явиться, якоi досi не бачив.