Святополк ІІ Ізяславович

Надто вже близько бiля столицi почали нишпорити половцi.

Той бiй… За стратегiею ми зайняли весь простiр в урочищi, тим самим скоротивши перевагу половцiв у людностi. Вiдступати означало наражати на загибель всi три дружини: мою, Володимирову та Ростиславову. Аж раптом, ще до початку дiй, вiйсько Володимира вiдiйшло, а згодом i зовсiм зникло. Утворилася прогалина, куди й кинулися сотнi половцiв, з кожною хвилиною звужуючи простiр для маневру наших вiйськ. І хоча руськi воiни вправнiшi за кипчакiв – ми побiгли. Ворогiв було вдвiчi бiльше.

Ми вiдступили до Стугни, стрiмкоi й повноводоi. Кинулися перепливати, i десь на серединi рiчки я почув крик. Ростислав, що був праворуч, почав хапати повiтря, бити руками по водi, щось голосно вигукнув i врештi повiльно зник на глибинi. Половцi не переслiдували нас за Стугною. Їхнiй передовий загiн випустив для годиться кiлька стрiл, одна з яких i наздогнала молодшого брата Володимира.

Тiло Ростислава ми знайшли вночi за десятки верст за течiею, – Святополк зрештою перевiв подих.

Здавалося, що все це вiн бiльше говорить для себе, а не переповiдае митрополитовi Єфрему про подii, що затиснули князя з рiзних бокiв.

– Пам’ятаю, як Ростислава ховали. – митрополит нахилив голову, перебираючи вервицю. – Бояри хотiли перевезти тiло до Чернiгова або Переяслава. Але ти, княже, наполiг, i я тебе в цьому пiдтримав, поховати, як i належить, з усiма почестями у Софii Киiвськiй. Я тодi ще запитував, де ж Володимир. – І та iсторiя з посланником Любомиром… – Ти чого, княже, хочеш? За чим прийшов?

– За порадою.

– За порадою, кажеш? А чому ранiше не йшов? Чи гординя настiльки заiла, що i свiту бiлого перед собою вже не бачив?

– Не знаю… Може, ви й правi, Владико, – князь видавася розгубленим. – Я думав про це. Можливо, справдi, все тiльки в менi, i всi цi напастi, що прийшли на нашi землi, теж через мене. За iнших обставин не полiзли б половцi на нашi землi. Хоча нi. Вони настiльки пiдступнi, що одне пообiцяли б, а зробили iнше.

– Не картай себе, княже.

– Так то воно так. Але що робити далi?

– Залишся, княже, роздiли зi мною трапезу. За нею i помiркуемо, як дiяти.

Розмова вiдбувалася в Митрополичих покоях, що за храмом Святоi Софii. Обстава у Владики була простою – жодних надлишкiв, тiльки необхiдне.