Святополк ІІ Ізяславович

Щоби знали, куди приiхали, татi шолудивi.

Воiни схопили послiв i, не зважаючи на iхнi пручання, потягнули до холодноi.

– Залиште мене самого, – суворо мовив князь.

Бояри похапцем вийшли iз зали. Пiдвiвся i митрополит Єфрем.

– Що ж, княже, бачу не найкращi часи чекають нашi землi. Молiмося, Господь милостивий, – i перехрестив Святополка.

Князь нiчого не вiдповiв.

Попереду зрiла вiйна з половцями, сумнiвiв не було, iнакше посли не поводились би так зухвало. Тiльки прийшов до влади, не встиг ще розiбратися з усiм, а тут – до зброi.

Народ i так втомлений постiйною колотнечею, що зчинилася в державi. Та i мiй прихiд до влади, впевнений, далеко не всiм до вподоби.

Невже вони думають, я повiрю, що Володимир просто так вирiшив стiл Киiвський вiддати? А чому ж тодi в пущi посланцiв, якi мчали до мене, посiкли? Облогу на всiх дорогах влаштували? Добре, що Любомир пробився, iнакше я ще й зараз сидiв би в Туровi. Вiн розповiв менi, що допомогла йому ворожка лiсова, яка знала кожен кущик, кожну стежку.

Провела через дику гущавину на забутий шлях. Бiль притамувала, кров зупинила, дала лiкiв i харчiв у дорогу. Треба ii розшукати. Доручу це Любомиру, вiн вправний боець i вiрна людина.

Шум надворi вiдволiк князя вiд роздумiв. Дверi рiзко розчинилися i до зали влетiла веремiя людських тiл. Князь побачив трьох охоронникiв, якi намагалися вгамувати немолоду жiнку, i це iм мало вдавалося.

– А ну, цитьте, – вигукнув князь, – що таке?

– Так… ось… княже, ти наказав привести ту навiжену, що вчора зустрiв бiля Золотих ворiт.

А вона дiйсно не в собi. За палець мене вкусила, – поскаржився один з охоронцiв, потираючи руку.

Посеред зали стояла простоволоса злидарка, дико озираючись на всi боки.

– Вiдпустiть ii, – i до жiнки: – Пiдiйди-но. Тебе, здаеться, Марою звати?

Жiнка глянула на Святополка, i в якусь мить пелена зiйшла з очей.

– Святеку, синку, – i заплакала спочатку тихо, а за мить голоснiше, – Святеку, – забилася риданнями.

– Господи, мамо, – ледь чутно промовив князь.

Пiдбiг, пiдняв з пiдлоги, заглядаючи у вiчi, цiлуючи понiвечене обличчя.

– Матiнко, матусю… Що вони з тобою зробили?

Так вони стояли якийсь час, обiйнявшись, – Великий князь Киiвський та божевiльна злидарка. Розповiдь ii була короткою.

– Коли тобi було вже рочки три, понесла жона Ізяславова Гертруда. Дiвчинка у них народилася. Євдокiею нарекли. Але батько твiй мене дуже любив, i коли бував удома, то просто не вiдходив.