Святополк ІІ Ізяславович

Скiльки менi тодi було: сiмнадцять, здаеться. Зовсiм хлопчисько. Що я знав? Читати любив. То до монастиря й прийшов, бо слово тут живе i книг багато. Двадцять рокiв минуло, як обiтницю прийняв чернечу. Двадцять рокiв – мов одна мить.

Знову хтось скаче. Чернець пильно подивився в бiк Днiпра. Загiн iз восьми вершникiв гайнув берегом. Передчуття лиха пройняло холодом.

«Навiщо це iм, невже не можна ладом, – прошепотiв чернець, – спаси, Господи, душi iхнi». І скрушно перехрестився.

Вiн виразно побачив жахiття, якi мають вiдбутися за кiлька верст вiд монастиря.

До цього лiсу кияни, як правило, не ходили. І не тому, що було далеченько, а радше через рiзнi чутки та повiр’я, що оповили зелену гущавину таемницею.

Петрик народився у цьому лiсi. Вiн тут вирiс. Хто був його батьком, хлопчик не знав, а мати не розповiдала. Жили вони вдвох. Була ще бабця, але минулоi зими померла. Петрик здогадувався, що i бабця, i мати – ворожки. Вони постiйно збирали рiзнi трави й корiння, сушили якiсь кiстки, дрiбних тварин.

Інколи долучали до цього й Петрика.

Час од часу приходили люди. Оглядалися, лякаючись будь-якого поруху. Пошепки про щось говорили з бабцею чи мамою. Тi виходили до комори й приносили прибулим рiзнi настоянки та сумiшi. Інколи однi й тi ж люди приходили по кiлька разiв, щось iх турбувало, бувало засиджувалися до сутiнок, а тодi швиденько напiвпримiтними стежинами – до мiста.

Петрик часто бiгав до Киева. Хлопчиком вiн був кмiтливим, усiм цiкавився. В мiстi часто чув розповiдi про свiй лiс i про вiдьом, якi там живуть.

А ще про хлопчика, який народився вiд невiдомоi тварини. Петрику хоча й було лише сiм рочкiв, мав розум та природну обережнiсть. Тому нiколи нi з ким не вступав у перемови та на запитання: «А ти, хлопчику, чий?» – вiдмовчувався. Тiльки одна людина знала про Петрика всю правду. Це був отець Нестор з Печерського монастиря, до якого саме i поспiшав хлопчик.

Цього вечора Петрик побачив п’ятьох вершникiв, якi зупинилися на перепочинок. За уривками розмови вiн зрозумiв, що це посланники до Турова – до князя Святополка, iз запрошенням до Киiвського столу.

Трое з них були воiни, а двое – вищого рангу. Власне, цi двое i говорили мiж собою.

– І що ти думаеш, Зореславе, хорошим буде князь Святополк нашiй землi?

– А що тут думати? Князь – вiн завжди князь. Чи хороший? А бувають князi хорошi, Любомире? Он покiйний Всеволод – нiби нiчого, а й про нього багато рiзного можна згадати…

Трохи помовчали.