Святослав

Вони також жадали своеi жертви.

І зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.

Тодi Ант набрав нову ложку юшки.

– Боги прийняли жертву, – сказав вiн. – Будемо iсти ми, i щоб завжди нам було добре…

Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?

Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого – нiж, взяв у руки зроблений з буйволовоi костi лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4 - Джурджанське – Каспiйське море.] моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнськоi жили, i зараз, коли Ант натягнув ii й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.

– Грае! – засмiявся Ант. – Аби тiльки олень!

Так вони вийшли з хижi – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезанiй поясом, озброений луком, стрiлами, – воiн; син його Микула – з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста – вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темноi ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.

Батько Ант зiтхнув – певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней воi – десять, двадцять, тридцять, – iх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи своi давнi лови…

Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг.

Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта – старий бойовий кiнь – гриз на валу в’ялу пашу; навiть пес iхнiй – добрий пес, вовкодав, – постарiв, спав пiд стiною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, iм стало видно хижi тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам’яного оскола.[5 - Оскол – скеля.]

Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант.