Святослав

Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар.

Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiла зброя й одежа, складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неi – череп’янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.

Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса, невеличкоi, бронзовоi, вкритоi прозеленню Роженицi – фiгурки голоi, iз складеними на животi руками жiнки.

У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк.

Ант зняв iз стiни лук i тул[1 - Тул – колчан для стрiл.], поклав iх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.

– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираешся?

– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…

– То, може, пiшли би оба?

– Нi, Микуло, – заперечив Ант.